Милкіна Вікторія, 11 клас, Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Курдюк Світлана Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ці 1000 днів війни стали для мене шляхом, який почався несподівано і болісно. Як і для багатьох інших, для мене війна була чимось далеким, чимось, що не стосується мого життя. Але вона несподівано стала реальністю, і мій світ змінився назавжди. Війна увірвалася в моє життя без попередження, і відтоді кожен день став поділятися на "до" і "після".

Я, як і моя родина, вірила, що все це тимчасово. Ми сподівалися, що скоро все повернеться до нормального життя, але ці надії були марними.

Перший день війни залишив мене в стані шоку. Я прокинулася від вибуху, який звучав над містом. Тоді я ще не усвідомлювала, що відбувається, та не могла повірити, що це правда. Новини рясніли повідомленнями про вибухи та обстріли в різних частинах країни, але все здавалося нереальним. Страх почав проникати в серце, а мозок відмовлявся приймати факт, що це дійсно війна.

Чи можливо, що це відбувається саме зараз, тут, зі мною?

На сотий день війни я вже була далеко від дому. У новому місті панувала дивна тиша, яка, здавалося, могла вибухнути в будь-яку хвилину. Це була не звичайна тиша, це була тиша, наповнена страхом та очікуванням. Ми постійно слідкували за новинами, за тим, що відбувається на фронті.

Я не могла звикнути до нового життя. Мої думки весь час були вдома, з бабусею, з тим життям, яке залишилося там, серед війни.

Минув рік. 365 днів боротьби, страждань і втрат. Мої погляди на життя кардинально змінилися. Я більше не відчувала ту легкість і безтурботність, яка була раніше. Кожен новий день приносив нові випробування, нові виклики. Але серед усього цього я знайшла сили допомагати іншим. Разом із сестрою ми почали займатися волонтерською діяльністю, допомагаючи тим, хто постраждав більше за нас. Ми розвозили продукти, допомагали з евакуацією, шукали тимчасове житло для біженців. Це дало мені відчуття мети, відчуття, що я можу бути корисною, що можу зробити хоч щось у цьому хаосі.

З кожним днем війна тривала, а новини про смерть близьких людей, руйнування міст і нові загрози стали повсякденними. Люди навколо мене, як і я, навчалися жити в новій реальності, намагаючись зберегти сили та не зламатися.

Кожен жив із усвідомленням, що завтра може не настати, але це не заважало людям зберігати надію. Я бачила, як у найважчих умовах проявлялася людська сила, підтримка та солідарність. Це вселяло впевненість, що ми не самотні в цій боротьбі. До тисячного дня війни я вже перестала рахувати час. Війна стала новою реальністю, яку ми прийняли, хоча ніколи не змирилися. Це було як затяжна зима, яка відмовляється відступати. Але я знайшла у собі силу продовжувати жити, не дивлячись на всі труднощі. Моя країна продовжувала боротися, і це давало мені віру в перемогу.

Ми не могли зламатися, навіть коли здавалося, що світ навколо нас розсипається на шматки.

Ці 1000 днів війни показали мені, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Я зрозуміла, що кожен з нас здатен на більше, ніж ми собі уявляємо. Війна принесла біль, втрати й страждання, але вона також показала силу, єдність і людяність. Я пройшла цей шлях і знаю, що він ще не завершений. Але тепер я йду далі з вірою, що попереду – новий день, у якому ми обов’язково переможемо.