Кичук Олег, 11 клас, Опорний заклад "Нижньосірогозький ліцей "

Вчитель, що надихнув на написання есе - Піщемуха Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«В гостях добре, а вдома краще»,- каже народна мудрість. Сотні тисяч українців мусили перевірити ці слова і переконалися, що народ так сказав не дарма. Де б ми не були зараз за 100, 500, 1000 і більше кілометрів від рідної домівки, а додому тягне всіх однаково. 24 лютого 2022 року. Це день, який змінив звичний плин мого життя.

Страх, паніка, відчай поселилися у нашому домі, коли вранці з екрану телевізора ми почули слово «війна».

Заплакана мама збирала тривожні валізи. Батько розгублено ходив по квартирі, не випускаючи телефона з рук: чекав на дзвінок мого брата-військовослужбовця. Вулицями гуркотіла військова техніка. Ота «Z» на кабінах наводила жах на людей, які мирно жили у нашому степовому селищі. З’явилися люди у військовій формі. Здавалося, що їх більше ніж місцевих мешканців. Окупація. Я бачив фільми про війну, але ж то було у фільмах! Тепер це стало реальністю життя усіх моїх односельчан.

У людей забирали автомобілі, по хатам проводили безкінечні обшуки. Били тих, хто не зрадів приходу «визволителів».

А чи вони самі розуміли , від кого вони прийшли нас визволяти і рятувати? Адже ми так добре жили у нашому селищі. Ширилися чутки про те, як роблять обшуки у колишніх АТОвців та родинах військовослужбовців. Батькового знайомого побили так, що він опинився в реанімації. Зайвий раз ніхто не виходив з дому. Ще зранку можна було побачити людей, які намагалися зробити запаси продуктів та медикаментів. Для цього треба було простояти годинні черги.

У другій половині дня село ніби завмирало. Навіть собаки не бігали. Напевне, теж відчували зло, яке поселилося в нашому селі.

Перших два тижня спали одягнуті, щоб бути готовими до всього. Мене самого не залишали вдома. Щодня вся сім’я чекала дзвінка від брата. Оте коротке «у мене все добре» приносило полегшення і впевненість, що у всіх нас усе добре. Та у травні вже не стало телефонного, а потім і мобільного зв’язку. Знову відчай. З квітня односельчани почали родинами виїздити.

Не всі могли витримати таке життя, коли не працюють банкомати, немає готівки, ціни зросли на 300%, не можна ні з ким ні про що говорити, бо не знаєш, чим це може для тебе закінчитися.

І постійне напруження і страх. Покинуті оселі незабаром мали нових господарів. Ті, хто прийшов нас «спасать», без сорому вдирались у чужі домівки, вивозили звідти майно. Наближався вересень. Я мав іти до школи. Але ж не до «руської» , яку планували відкрити! То ж батьки прийняли не просте рішення: виїздити. Я ніколи не чув про село Василівку Мелітопольського району. Ті декілька годин, які я провів з мамою там 13 серпня 2022 року я пам’ятатиму, мабуть, завжди.

Блокпост, через який українці з окупованих територій виїжджали до вільної України, залишив жахливі спогади. Покинуті речі по узбіччям, сотні людей, машин, люди, ні, скоріше нелюди зі зброєю…

Коли один із них розглядав мамин паспорт, і запитав про мого брата, здавалося, що земля йшла з під ніг. Мамині знайомі розповідали про фільтраційні дії на блокпостах.  На щастя, ми виїхали. Через місяць виїхав і тато. Зараз ми живемо серед привітних людей, які підтримали нас у перші дні приїзду сюди. Ми вже маємо багато знайомих. Тут чудова місцевість. Але..... Подумки завжди повертаюсь у рідне селище, на свою вулицю, у свою кімнату.

Мрію обійняти стареньких бабусю і дідуся, які й досі нас чекають і за ці два роки постаріли ще дужче від страху, що не дочекаються.

Дуже хочу побачити своїх однокласників, яким довелося залишитися в окупації. Особливо мого найкращого друга Дениса, з яким нас так багато пов’язувало. Вірю, що мої мрії обов’язково здійсняться. Адже сотні тисяч воїнів, таких як мій брат, не віддадуть свою Батьківщину ворогу. І знову у моїх Нижніх Сірогозах замайорять синьо-жовті прапори, як символ миру і благополуччя.