Олена Рудюк , 9 клас
школа №300 Деснянського району міста Києва 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Богайчук Тетяна Вікторівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Тисяча днів, що тривають нескінченно. Днів, наповнених болем, кров’ю, втратою і розлукою. Моя Батьківщина пережила 1000 днів війни — і кожен із цих днів сповнений історій, від яких стискається серце, сльози застилають очі, а душа кричить від несправедливості.
Ці 1000 днів зруйнували спокійні квітучі села і мальовничі міста. Місця, де колись звучав дитячий сміх і пахло свіжим хлібом- спустошені. Маріуполь, Буча, Ізюм, Бахмут – ці назви міст, це згадка про трагедії які не вмістить жодне людське серце.

На місці домівок – руїни, на місці дитячих майданчиків – вирви від вибухів, на місці повітря розпач, горе , страждання, біль. Як описати той біль, коли ти бачиш, як те, що колись було рідним і близьким, стає чорним згарищем?

1000 днів, які розділили сім’ї. Жінка, яка проводить свого чоловіка на фронт, не знаючи чи побачить його знову. Діти, які ростуть без батька, бо той загинув, захищаючи їхнє майбутнє. Мати, яка щовечора молиться перед фотографією сина і вже навіть не плаче, бо сльози закінчилися. Кожна загибла душа — це цілий світ, якого більше не буде. Як можна не плакати, коли маленький хлопчик підходить до могили свого тата і питає, коли той повернеться додому?

Скільки життів розбито за ці 1000 днів? Скільки матерів і дітей стали жертвами цієї жорстокої війни?

Як багато молоді, що ще навіть не встигли відчути всі смаки життя, знайшли останній притулок на чужій землі? Кожна смерть – це незгасна рана, яку неможливо вилікувати. Рана в Душі всієї України.

І водночас ці 1000 днів стали часом незламності. Кожен українець, кожна українка сьогодні стали воїнами. Хтось захищає рідну землю зі зброєю в руках, хтось готує їжу для солдатів, хтось витягує з-під руїн дітей, рятує поранених, ризикує життям, аби інші могли жити. Цей біль об’єднав українців. Кожен з них тримає в серці надію на майбутнє. Вони більше не бояться, бо страх відійшов на другий план. Є тільки віра, що ця боротьба не буде марною.

І кожен, хто залишив рідну домівку, обіцяє собі повернутися. Вони зберігають ключі від своїх будинків, переносячи їх крізь кордони, через усі труднощі, ніби тримають у руках обіцянку: повернутися, відбудувати, знову жити.

Тисяча днів війни. Тисяча днів боротьби за кожен метр рідної землі. Боротьби за те, щоб залишатися людьми в світі, де панує жорстокість і ненависть. Але ця війна нагадала всьому світу, що українці — це не просто нація. Це символ незламності. Сила, яку не зломити. Це нескінченна любов до рідної землі, яка виявляється сильнішою за смерть.

1000 днів — це надто багато для життя, але занадто мало для забуття. Ця війна залишиться назавжди у пам’яті кожного, хто втратив близьких, хто згорів у полум’ї боїв, хто плакав і молився, хто вірив і сподівався. І, можливо, колись у мирній Україні, над розквітлими полями і вулицями, відбудованими з попелу, знову зазвучить дитячий сміх, і матері більше не будуть проводжати синів на війну. Але ми завжди пам'ятатимемо ці 1000 днів.