Софія Летуча, 9 клас
Лисичанська гімназія №24 Сєвєродонецького району Луганської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чернишова Тетяна Андріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У чужім краю ти – перекотиполе…
Михась Ткач

За коротке моє життя вже вдруге: 2014 – 2022. У чотирнадцятому ще мала, щоб осягнути скільки горя навколо. Але 2014 – це не 2022! Цього року моє життя стало схоже на перекотиполе.

Росла собі, навчалася,  жила, як багато інших. Різниця лише в тому, що я в сім’ї рідних росла: мамина сестра стала мені за матусю. Я  найменша серед дітей. Схожа я на билинку, що при дорозі росте. Наче нікому не заважаю, але на увагу не дуже сподіваюсь. А тут іще ця війна на нас звалилася! І все навколо закружляло, завертілося й покотилося…

Як те перекотиполе й ми покотилися з рідної домівки від страхів тієї війни (це слово асоціюю з чорним кольором). Котилися від жахів, руйнацій, смерті. Котилися на захід. Колись мріяли побувати в різних країнах. І ось нагода – ми в Польщі. Все красиве, доглянуте, люди привітні. Ан, ні! Немає радості! Не своє – чуже все навколо. Гадали, що ненадовго. Перебудемо, пересидимо…

Мама одна. Нас троє неповнолітніх дітей. Куди? Хто прийме? Як воно буде? Усе відбувається, як у страшному сні.

До сьогодні не можу себе уявити звичайною людиною, яка спить у своєму ліжку, яка навчається у звичайній школі, яка не залежить від тривог і ракет… Постійна думка: хай скоріше цей сон закінчиться. Прийди новий день! Принеси нам мир в Україну!
День схожий на день.

Побули, огляділися, а  серце мре за рідним краєм. Додому дедалі хочеться все більше й більше. Старшому брату виповнилося вісімнадцять…

Він мріяв про навчання у військовому коледжі. Війна – не судилося. І ось вони – вісімнадцять – і він вирішує здійснити свою мрію – пити захищати рідну Батьківщину. Радості від цього рішення не додалося. Гордість – так: мій брат захисник! Він захищає нас – свою родину, він став на захист Вітчизни. Спочатку навчання в Англії, потім – штурмова бригада. Він воїн, він свідомо робить вибір у своєму житті.

Моє життя змінюється. Я пригадую ті мирні дні, коли Ігор бавився зі мною, допомагав мені, мамі. Іноді був вередливим, бо не по його щось відбувалося. Але його усміхнене лице говорило: що все буде добре. Таким я його пам’ятаю. Пам’ятаю його лице, коли він зробив вибір – мужнє, рішуче.

Знову потяглися день за днем – дні очікування дзвінків, якихось повідомлень. А він воїн, він на захисті Вітчизни, він у самому пеклі – на Донеччині.

… 8 лютого 2024 року… Звістка про загибель Ігоря… Горе, розпач… Я, як могла, підтримувала маму. Серце обливалося кров’ю: немає, немає мого ліпшого, найріднішого брата!

Два місяці мама шукала свого Янгола, сподіваючись на полон, заспокоюючи себе й нас, що прийде звістка про нього. Але дива не сталося. Ігоря, вкритого прапором, повернули на щиті. А йому було всього дев’ятнадцять!  Від цього  ще болючіше. Бо з життя ідуть найкращі, ті, які любили Україну!

Дні знову потягнулися  схожі один на один… Доходить до тисячного дня – а навколо війна, війна, війна … А ти живеш щодня, просячи:  «Прийди новий день! Принеси нам мир в Україну!»