Анастасія Бакунова, 11 клас
КЗ "Лиманський ліцей" 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Стаднік Євгенія Семенівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча… Сьогодні для мене це слово звучить велично й водночас трагічно. Тисяча дитячих усмішок на шкільному подвір'ї, тисяча яскравих зірок у мирному небі, тисяча мрій, тисяча днів радості та спокою могли б належати нам. Але нині в нашому українському світі інший, страшний, рахунок: тисяча днів жахливої війни й тисячі втрачених життів, тисячі зруйнованих будинків, тисячі годин, прожитих у тривозі… Відлік почався 24 лютого 2022 року.       

З першого дня повномасштабного вторгнення моє рідне село, як і багато інших міст та сіл України, опинилося у вирі війни. Сигнали тривоги, страшні новини, які надходили з фронту, здавалися нереальними в ХХІ столітті.

Але війна була більш ніж реальною. Почалися ворожі атаки на Зміївську ТЕС, яка знаходиться поблизу села. Ракети, які пролітали над дахами будинків, роздирали небо й наше життя на шматки. Назавжди запам’ятала звуки вибухів, які, здавалось, ніколи не припинялися, порожні полиці в магазинах, багатолюдні черги. Найбільше вражали очі людей. У них я бачила розгубленість і страх. І мене охоплювала паніка. Опорою в ці дні були мама й тато. Вони, навпаки, жодного разу не показали свого страху чи невпевненості. Казали, що паніка блокує здатність розсудливо мислити, і, як наслідок, я можу наразити на небезпеку не тільки себе, а й інших. Це мене заспокоювало. Хоча все, що відбувалося навколо, не сприяло цьому. 

Оговтавшись від пережитого стресу, мої хазяйновиті односельці  розгорнули потужний волонтерський рух: плели маскувальні сітки, пекли пиріжки, готували сухі борщі, донатили на потреби фронту. Волонтерами стали й ми, школярі.

На 13-й день війни, 8 березня, мій дядько став до лав Збройних сил України. Відтоді моє життя втратило барви. Ми розуміли, що кожен день на фронті міг стати для нього останнім. Щоразу, коли він не виходив на зв'язок, не могли знайти собі місця. Я намагалася чимось себе зайняти: малювала, готувалася до уроків. А мама часто просто дивилася у вікно й мовчала… І яке ж щастя ми всі відчували, коли через деякий час дядько телефонував, казав, що все добре, просто з побратимами виконували бойове завдання. Ці дзвінки були промінчиком сонця серед темно-сірих хмар. Але настав день, коли сонце згасло. 

16 жовтня 2023 року нам повідомили, що мій дядько, Кравченко Борис Васильович, загинув, героїчно захищаючи Україну під містом Куп'янськом.

Біль у серці… Сльози… Думки, що це не може бути правдою… Таким був для мене  той страшний день. Ця непоправна втрата рідної людини стала справжнім ударом, від якого моя родина й досі  не оговталась. Народжений для добра й мирної праці, у грізний час випробувань дядько Борис став на захист рідної землі й віддав за неї найдорожче, що в нього було, — своє життя. Він назавжди залишиться для мене прикладом безстрашності та любові до Батьківщини. Упевнена: саме завдяки таким людям ми вистоїмо в цій жорстокій війні й обов'язково переможемо!

Тисяча днів війни. Тисяча днів болю, страху й надії! Тисяча днів відваги, стійкості, героїзму! Ці  тисяча днів навчили мене, що життя триває навіть тоді, коли здається, що все навколо руйнується.

За тисячу днів я зрозуміла, що школа — це не лише  будівля. Це всі ми, хто продовжує навчатися й навчає, навіть коли немає світла, інтернету, навіть коли нестерпно боляче. Бо війна — це не тільки про руйнування. Це також про силу духу, про здатність залишатися людиною навіть у найтемніші часи.

За ці тисячу днів у мене було тисячі мрій про мирне майбутнє й тисячі причин залишатися сильною. Упевнена, що бажання жити у вільній державі, де панують мир і злагода, не дозволить скласти руки, коли настане час відбудовувати нашу країну. Я мрію внести свій вклад у майбутнє України. Переконана: тисячі українців прагнуть того ж, що й я.