Васьова Олександра , 9 клас, Комунальна установа "Сумська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №27 м. Суми Сумської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Тетяна Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже 1000 днів триває війна, яка розділила життя кожного з нас на "до" і "після". За цей час усі пройшли свій  шлях — від розпачу до сили. Ці три роки назавжди змінили не лише мій світогляд, а й моє місце у світі, перевернули мою душу та серце.

Цей шлях почався з моменту вибухів та дзвінка зі словами «Почалася війна». У перші дні війни я постійно питала в себе:"Що буде далі?" 

Я пам'ятаю, як складно було прийняти нову реальність, коли здавалося, що це тимчасово, що війна закінчиться через кілька днів. Однак кожен новий день підтверджував, що мир далекий і що наше життя змінюється назавжди. Кожного дня ми сиділи у підвалі, де було сиро і моторошно.

Кожні 5 хвилин лунали обстріли, літали ракети. І це відбувалося щодня.

Через біль та втрати ми вчилися триматися разом. Підтримка рідних, друзів і навіть незнайомців стала силою для нас. Ми  брали участь волонтерських рухах, чим могли допомагали армїї, робили мотанки-обереги для наших бійців. Саме в ці дні я зрозуміла, наскільки сильними ми можемо бути та як відчайдушно прагнути  однієї мети.

Я переконалася, війна-це не лише боротьба зі зброєю в руках, це ще й непереборний страх втратити найдорожче.

Дехто з моїх друзів, рідних та знайомих  відчули цей біль на собі. Хтось втратив домівку, хтось -  рідних, а всі разом втратили спокій і впевненість у майбутнє. Через постійні хвилювання у моєї бабусі не витримало серце і вона померла, а через пів року помер  дідусь. Це непоправна втрата для мене. Наше життя ніколи більше не буде таким,  яким було раніше.

Ніщо не зможе заглушити цей біль. Він може лише перерости у ненависть до ворога.

Але ми будемо сильними, бо мусимо боротися за своє майбутнє і майбутнє наших дітей. За ці 1000 днів я зрозуміла,  що ми повинні цінувати прості речі: запах хліба, сміх близьких людей, мирне небо і що навіть у найтемніші моменти надія — це те, що веде нас уперед.

Зараз війна триває. Першим почуттям, яке спереповнює тебе, є страх.

Страх за своє життя, за життя близьких, за майбутнє, але я навчилася бути сильнішою, терплячішою і впевненішою не тільки в собі, а і в тих воїнах, які обороняють нашу державу.  Це незламні духом сини і доньки України, які, попри нерівну боротьбу, не втрачають віри і надихають своїм прикладом інших.

Я вірю, що ми вийдемо з цього випробування. І що наша перемога обов'язково настане, бо ми йдемо вперед, незважаючи на всі труднощі. Ми творимо майбутнє для наступних поколінь.