Хижняк Ганна, 9 клас, Доротищенська гімназія Ковельської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пелип Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2022. У цей день моє життя зробило оберт навколо своєї осі на 360 градусів. Моїм покликанням не було стати дитиною війни, але, на жаль, росія думає інакше. Назавжди в пам’яті той ранок, коли вмить усі мої мрії, цілі стали безглуздими думками, нездатними на реалізацію.

Уранці, коли всі дуже солодко спали, телефонний дзвінок розбудив мою родину. Наш односелець був здивований, чому ми ще дрімаємо.

Він був першим, хто нас сповістив, що почалась війна.

У паніці, не повіривши цій інформації, усі вибігли надвір і почали прислухатися. Відчувши, як після кожного вибуху вібрувала земля, ми розвіяли усі свої сумніви. Страх, відчай заполонив кожного із нас, а єдиним питанням у моїй голові було: «Що нам робити?»

Свічки, сірники, сіль, борошно, цукор були викуплені за декілька годин. Товару в магазині не залишилося зовсім.

З новин по телевізору ми знали, що бої ідуть на Антонівському мосту. Так ми зрозуміли, що найнеобхідніших речей нам годі чекати. Ліки в аптеках закінчилися раніше, ніж продукти в магазині. У нашому селі є млин і хлібопекарня. Місцеві фермери не пошкодували для жителів власних запасів зерна. І вночі млин молов борошно, а із цього борошна випікали хліб, який вранці був безкоштовно розданий жителям села (на одну родину один буханець хліба раз у два дні).

Я і досі пам’ятаю смак цього хліба…

Страшніше за все було чекати, поки до нас приїдуть військові. Ми знали, що ми в списках на фільтрацію, тому що мій брат - захисник України. Щоб гарантувати безпеку дітей, було прийнято рішення довчитися цей навчальний рік дистанційно. У селі люди ніби вимерли, дуже рідко можна було когось побачити на вулиці. Ми, діти півдня, звикли завжди проводити свій вільний час на водоймах: річках, морях, озерах, каналах, але ми про це тоді навіть і не мріяли.

Все частіше по селу почала їздити військова техніка. Розуміння, що це не українці, робило це все ще більш нестерпним.

Щоранку о 04:00 – 05:00 ми були свідками того, як ворожі ракети запускалися по Миколаєву та Одесі. Найстрашнішим було те, що ми розуміли: мине 4 хвилини після запуску ракети – і вона забере чиєсь життя. У глибині душі ми усвідомлювали, що нам треба виїжджати. Іншого шляху, ніж через росію, у нас не було.

Покидати рідні стіни було дуже важко. Зібравши у валізу всі необхідні речі, ми відчували, що шлях буде нелегким.

Їхати через країну агресора було небезпечно, але іншого вибору не було. Три доби дороги з поодинокими зупинками, щоб хоч трохи розім’яти ноги  – і ми нарешті добралися до Латвії. Мені запам'яталося, як нас зустрічали волонтери. Перший раз за три доби я поїла гарячого, дуже смачного супу.

Я щиро вдячна цим людям, які приймали біженців, за їхню добродушність.

Почалося життя в іншій державі. Чужа країна зустріла нас дуже добре і надала статус біженців. На третій день після приїзду я вже навчалась у сьомому класі Ризької української школи. Більшість дітей були також біженцями. Я з багатьма познайомилась і дізналась їхні історії життя після початку війни.

За півтора року Латвія стала моєю домівкою. За цей час я жодного разу не відчула себе чужою в цій країні.

Щоб відволіктись від суму за рідним домом, я відвідувала музеї, зоопарки, пам'ятні місця, гуляла берегом Балтійського моря. Восьмий клас я провчилась дистанційно разом з учнями Херсонської школи. Настав 2024 рік. Навесні, у квітні, ми з родиною порадилися і вирішили, що краще буде здобувати знання в рідній Україні.

Так я й опинилася у Волинській області, де продовжуватиму навчатися і жити.

Моя мрія – побачити живими та обійняти усіх близьких та рідних, яких дуже давно не бачила. І я знаю: вона обов’язково здійсниться … Після нашої Перемоги…