Ніна Бондар, 40 років, переїхала в Дніпро з окупованого нині Лисичанська Луганської області. Війна прийшла в рідне місто 24 лютого 2022 року вранці. Я в цей час стояла з валізою на автобусній зупинці, щоб їхати до Харкова на навчання. В одну мить, коли пролунав вибух, життя змінилося на "до" та "після".

Я з чоловіком майже відразу почали волонтерити: шукали продукти, хліб, гігієнічні засоби і завозили до нашого невеличкого, але віддаленого району міста, де всі магазини відразу зачинилися. Дуже швидко у нас виникла волонтерська команда, що розвантажувала та видавала гуманітарну допомогу людям. В цей час мої дві донечки знаходилися у підвальному приміщенні, де поселилося декілька сімей.

Період, коли ми жили всі разом, назавжди залишиться в нашій пам'яті. Чоловіки дбали про тепло, воду та електрику, які періодично зникали з самого початку війни. Жінки, турботливо готували їжу на всіх, доглядали дітей. Кожного дня ситуація загострювалася. Небезпека наступала на п'яти все сильніше. Діти втратили сон, стали блідими і нервовими. Настав час приймати рішення і їхати з міста. Їхали великим складом. Я заздалегідь домовилася про поліцейську машину, що довезла нас до евакуаційних автобусів. Далі жах, що не хочеться згадувати....

Людей натовп, чотири автобуси подали. Ми не сиділи, висіли один на одному. Так доїхали до невеличкої залізничної станції у Донецькій області. Перейшли в електричку. Знов натовп, задуха і страх. Ми їдемо, навіть не знаємо куди. Питаю напрямок прямування і чую і відповідь: "Чи Вам не все одно?"....Слов'янськ. Вокзал. Ми втомлені і розгублені. Кажуть буде потяг до Львова за три - чотири години. Як? Де бути стільки часу? З нами діти, двоє по три роки, що хочуть спати і постійно плачуть, людина з інвалідністю, що повністю паралізована на лівий бік. Приймаю рішення знов і кажу, що мої люди, з "мого" підвалу далі не їдуть. Шукаю де бути ніч. Добре, що є в мене телефон і багато знайомих. Знайшла сім'ю, абсолютно незнайомих людей, що погодилася взяти до себе нас - дев'ятеро різних, але виснажених і втомлених до нестями.

Ранок. Їдемо до Дніпра, прямого нічого нема, спочатку Лозова, а потім пересадка. Гарний весняний день 2 квітня. Купили пиріжки і думали перекусити. Раптом біля вокзалу вибух, ми на вилиці, у вокзал не пускають, бо кажуть, що б'ють по вокзалу і там ще небезпечніше. У дітей істерика, ховатися ніде і ми просто лежимо на землі і бачимо як летять осколки. Одна колія пошкоджена, але ми сподіваємося, що все ж таки потяг буде і лічимо години до відправлення. Поїхали.

Лозова тепер для нас місце, куди не хочеться повертатися ніколи. Дніпро, 21 година, йде дощ, лунає сирена і ми приїхали. Комендантська година розпочалася, далі рухатися по місту заборонено. Звертаюся до волонтерів, вони ведуть до кімнати, де можна переночувати матері з дітьми. Реєстрація, черга така, що як раз на всю ніч. Шукаю волонтерів, що відвезуть на адресу, де нам дали змогу зупинитися на перший час. Ніхто не везе. Питаюся у поліції, чи допоможе. Теж ні. Не здаюся. Шукаю. Інша поліцейська бригада - буквально умоляю про поміч. І бажана відповідь: "добре". Вже не дивимося, що в машину має влізти 7 людей і валізи, то вже все дрібниці.

Тепер Дніпро і невідомість. Працюю, аналізую контакти, що можу робити тут, бо треба платити за житло і годуватися. Через спроби, невдачі та перемоги, опинилася в Шелтері переселенців Луганщини, де допомагаю таким , як і моя родина, знайти себе і розпочати життя з нуля.