У Гранітне я з дітьми переїхала з Казахстану. Діти до школи тут ходили. Після армії син в училищі вчився. Дочка – у технікумі. Жили, працювали.

 Нас попередили, що війська мають до нас прийти. Коли почали їхати БТРи, машини, ми ходили, дивилися. Із сусідами весь час у нас тут на камінці сиділи. Навіть перший час, коли стріляли, нам якось було однаково. Ми не думали, що щось серйозне буде. А восени почалося… Люди почали тікати, хто куди міг. 

 Ми зустрічали маму моєї племінниці Олечки. Утрьох йшли, мама її попереду з візком, а ми з пакетами ззаду. Ніхто не думав, що небезпечно. І тут два снаряди. Один не вибухнув, а другий вибухнув. Це все полетіло.

 Я на метр-два йшла попереду племінниці. Мене хвилею збило.

По голові осколком, по руці різонуло, по спині осколки були. А вона тільки крикнула: «Мама!» і впала на мене, і все. У легеню влучило, осколок. Пробило наскрізь. Їй 41 рік був.

Мене контузило, по голові через шапку пробило. Пригоріло до голови. І руку щось черкнуло. Я відчувала щось гаряче. Глянула потім, коли отямилася, а там кров. Думаю, звідки? І на спину попадали ці осколочки, куртка була побита. 

Тут ні лікарів, нічого не було. Ні світла, ні зв'язку. Сусід поїхав у швидку, повідомив. Ну, що вони могли? Врятувати вже не могли племінницю. У мене був шум у голові. Я і розмовляти не могла, заїкалася. 

Краще б мене вбило, ніж Олечку. Нам потрібно було тільки поворот пройти, два метри залишилося. І все… За шість років ми шістьох родичів поховали.

Якось із правнучкою моєю йшли дорогою. Почався обстріл. Прийшли до підвалу до мене додому. Там холодно було. І щойно перестали стріляти, я побігла в хату по теплий одяг. Він, бідний, так налякався! «Ірочко, тримай мої ручки», – каже. Йому було півтора року. Дуже був наляканий. 

Сильно стріляли. Ми ночами не спали. Одягнені сиділи. Я диван посунула, зробила собі тамбур і там сиділа. Подушки та ковдри на голові. 

Від обстрілу шибки потріскалися – осколок влучив. У сусіда в паркан влучило і тачку розбило. Через мій будинок шматки полетіли. Усі дивуються, як тоді не зачепило ні трубу, ні шифер.

У будинки влучали [снаряди]. На сусідній вулиці кажуть: «Тільки з кухні вийшли в іншу кімнату – снаряд упав у цю кухню». От і все. 

Допомогу нам дають, продуктами допомагають. Борошно, цукор, масло, ріжки, «Сніданок туриста», пшенична крупа. 

Куди бігти? Я місяць побула в дочки в Маріуполі. Повернулася.

Куди бігти, куди ховатися, у який кут сісти? Сиділа тут, бахнули сюди – пішла туди, бахнули туди. Ідеш вулицею і тебе можуть вбити. Куди влучать, ти ж не знаєш, куди ти наступиш?

Війна – це страх. Навіть минулої ночі стріляли. Вранці як почали бахкати! Дитина в мене. Я тільки за неї й переживала. Уже за себе я не переживаю. Бога просиш, щоб було все нормально, щоб діти були живі, онуки здорові. Щоб війни не було.