Я родом з Маріуполя. Живу у Франківську більше п’яти років, маю тут родину. Мені 36 років.

Початок війни – був жахливим: було страшно, було гучно. Я була у Франківську, чула звуки війни. Знала, що в Маріуполі небезпечно, переживала, бо там всі мої рідні. Я знала, що все буде недобре.

Шокувала втрата всього: віри, мрій, сподівань, батьківського дому, матеріальні втрати. І не повернути ті спогади, бо дім вже не повернути. Душевні травми, які час не згладить.

Приємно вразила доброзичливість людей, які зустріли мою родину, але все - крізь сльози. Краще б такого не було ніколи. Ми не знаємо, що буде далі, і не знаємо, чи зможуть батьки повернутися туди, де прожили все життя.

Відчуваю постійну тривожність, страх за себе, за рідних, за свою дитину. Страх за майбутнє. Невпевненість, зневіру.

Хотілося, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Але не хочу будувати мрій, аби потім не розчаровуватися. Нехай втрати будуть тільки матеріальні.

Хочу жити в Україні зі своєю родиною: в нашій країні, не окупованій, вільній. Мрію, що колись приїду в Маріуполь, хоча там багато чого вже не буде з того, що я пам’ятаю.