Мені 36 років. Я жила з сином у місті Ізюм Харківської області. Працювала продавцем. Син ходив у садочок.

24 лютого в місті було тихо. Я збиралася відвести дитину в садочок. Мені зателефонувала подруга з Харкова й сказала, що почалася війна. Потім з дитячого садка написали, щоб не приводили дітей. Перші кілька днів були спокійними, а потім почалися обстріли. 

Ми залишалися в місті близько десяти днів. Не було світла, зв’язку, газу. Добре, що в нашому будинку була піч. Ми топили дровами. Окрім сина, зі мною була мама й сусід. Ми бігали то в підвал, то в будинок. Якось біля будинку проїхали танки. Ми не знали, чиї вони. Кружляли літаки.

Десятого березня я поїхала в центр міста, щоб дізнатися, у якому стані мамине житло. Взяла з собою сина. Ми побачили трупи на вулицях міста. Мамине житло горіло. 

Ми зайшли до підвалу, де можна було зарядити телефони. Відбувся авіаналіт. Зникло світло. Коли ми вийшли з підвалу, то побачили евакуаційні автобуси, що прямували до Слов’янська. Мені з дитиною запропонували виїхати, однак я не могла залишити маму. 

По дорозі додому зустріла волонтера з Краматорська, котрий вивозив людей на мікроавтобусі. Він запропонував свою допомогу. Ми заїхали по маму, сусіда та його дружину.  

Потім стало зрозуміло, що виїхали вчасно, бо через кілька днів цього вже не можна було зробити. Ми побули в Краматорську п’ять днів. Нам радили виїжджати звідти, бо ситуація в місті була неспокійною. У нас немає родичів в Україні, тому ми не знали, куди їхати. Інтуїтивно обрали Полтаву. Нас зустріли волонтери. Ми три місяці прожили в школі. Зараз винаймаємо квартиру. Син пішов у перший клас. Ми вельми вдячні людям, які підтримували нас, приносили продукти. Їхня допомога була дуже важливою для нас.

Мене до сих пір лякає гул літаків. Не можу контролювати себе, коли чую його. Я відвідувала лекції "Людина і війна", щоб зрозуміти, як це все пережити.

Шкода і військових, і цивільних людей. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Мрію про мир.