Я – з Марганцю Нікопольського району Дніпропетровської області. До війни наше життя було прекрасним і спокійним. Мої діти були щасливі, вони гуляли, у них було все, що їм потрібно.

Але все змінилося того страшного дня, коли почалася війна. Перші дні ми були вдома, затаївшись від страху. Звуки сирени паралізували нас. Діти тремтіли щоразу, коли лунав черговий звук тривоги.

Нам довелося переїжджати кілька разів. Куди б ми не приїздили - всюди були ракети, вибухи, страх. Я намагалася зробити все можливе, щоб захистити своїх дітей, щоб вони не чули жахливих звуків вибухів. Але це було майже неможливо.

Спочатку ми перебралися до Запоріжжя. Адаптація далася нелегко. Діти боялися, вони не могли знайти друзів. Грошей ледве вистачало на найнеобхідніше. Інколи ми ходили до церкви, просячи допомоги.

Потім перебралися до Дніпра. Але й там ситуація була майже такою самою - нічого не вистачало. Зрештою, ми повернулися назад, до Марганця.

Зараз ми отримуємо гуманітарну допомогу - 1500 гривень на чотирьох. Роботи немає. Грошей вистачає лише на їжу. Купити щось нове для дітей - майже неможливо. Життя стало нестерпно важким.