"Куля влучила в голову хлопця. Батько із шафи зробив йому труну"

У підвалах 102 будинку на проспекті Миру в Маріуполі померло 18 чоловік. Їх зносили в окрему кімнату. Люди стікали кров'ю, але допомоги не було. "Авіаудар. На наших очах загинуло близько 10 чоловік, які були на подвір'ї. І зліва, і справа лежали трупи. Вони лежали десятки днів. Їх не ховали, - каже житель Юзеф Нікольченко. – В сусідньому під'їзді жив Ігор із сином. Почалися обстріли. Вони підігрівали воду. Куля влучила в голову хлопця. Батько із шафи зробив труну". 

Нічого не віщувало трагедії. 22-го числа я провів пари в нашому університеті. 24 лютого близько сьомої години ранку подзвонила дочка і сказала: «Вмикайте телевізор. Путін оголосив війну Україні». Це був грім з ясного неба. Незважаючи на це, напруга завжди зростала.

Ми ніколи не могли уявити собі, що Росія візьме на себе таку колосальну відповідальність – напасти на свого сусіда, без усяких причин атакувати Україну.

Вже в 12 годин дня почався перший обстріл Східного мікрорайону, вулиці 9 Травня, де ми проживали. Туди влучив вже о 12 годині дня зі сходу, під час обстрілу мікрорайону Східний, один із снарядів влучив в квартиру нашої доньки. На щастя, в квартирі нікого не було. Це був той самий будинок… ми жили у 113-й квартирі в четвертому під’їзді, а донька жила в 37-й, це другий під’їзд. Вже в той час вона виїхала разом з онукою, виїхала в центр міста. Для нас ця війна розпочалася того ж 24 лютого. Сама ситуація була трагічна. На Східний полетіли з району Широкіного, полетіли снаряди «Градів». Запалали будинки.

Вже 25-го числа весь мікрорайон був відключений від світла, від води, від газу. Не працювали магазини, люди залишилися фактично без засобів до існування.

Ми жили поруч зі своєю родичкою, це мама нашого зятя, свекруха дочки. Вона проживала на вулиці Київській, 87. 2 березня ми прийшли з дружиною до неї на квартиру, і о 10 годині ранку знову величезний напад на Східний. Протягом трьох годин весь Східний знаходився під ударами «Градів». «Гради» падали буквально на кожному 10-му метрі. Всі будинки навколо будинку нашої свахи Анни Євгенівни Ярошевської були знищені. Десь приблизно о 12 годині дня 2 березня нам вдалося знайти транспорт. І в чому ми були одягнені вирватись у центр Маріуполя. Була така надія, що центр Маріуполя не попаде під удари агресора, і можна було певний час там перебути оці всі трагічні хвилини ударів авіації й артилерійських ударів по Маріуполю.

Нам запропонувала житло наша подруга Ася Данилівна Їбранова (лікар) на проспекті Миру 100. Це багатоповерховий будинок, який фактично стояв в центрі Маріуполя. Ми опинилися у п’ятому  під’їзді на шостому поверсі. Це крайній під’їзд, який іде туди трошечки нижче від центру міста, в бік лікарні. Прожили в цій квартирі (це 46 квартира) я, дружина і наша сваха спокійних більш-менш два дні. А 4 березня почався інтенсивний обстріл центру міста. Декілька снарядів влучили в сусідні будинки: 96-й, 98, 102, 100-й будинок. У нашому під’їзді буквально на восьмому поверсі (ми були на шостому) влучили два снаряди. Горіли всі під’їзди. Наша квартира вціліла тільки тому, що були закриті в тамбурі дві залізні двері. Вогонь підійшов до дверей… ще були пожежники, вони приїхали і загасили цю велику пожежу.

Вже 9 березня розпочалася страшна трагедія центру. Почалися бомбові удари по центру.

Бомба влучила в 98-й будинок – він завалився аж до шостого поверху. Всі, хто вцілів у цьому будинку, люди (це було приблизно в 7–8 годин вечора), люди тікали з цього зруйнованого будинку на подвір’я. Ми вискочили зі свого будинку, збігли до вулиці і потім нам допомогли перебратися до будинку 102, третого під’їзду, там знаходилися підвали під крамницею «Тисяча дрібниць». З 9 березня до 15 квітня ми знаходилися в підвалі, в одному з підвалів під цим будинком «Тисяча дрібниць». Це багатоповерховий будинок, який стоїть на розі проспекту Будівельників і проспекту Миру. Він виходить на центр міста, Виходить на крамницю велику, виходить на будівлю «Київстара», виходить на наш університет. Місяць і майже десять, навіть більше ніж десять днів, ми знаходилися в одному з підвальних приміщень цього будинку – проспект Миру 102.

Ситуація була критично трагічна: ні води, ні продуктів харчування, ні одягу, нічого в підвалах не було.

Одномоментно там знаходились люди з різних районів Маріуполя. Там навіть переховувались люди з Мирного, переховувались люди з Талаковки, Переховувались із Сартани. Днями там знаходилися в цьому приміщенні, в якому були ми, знаходилося до 300 чоловік. Усі були на підлозі, хто на чому. Були діти, були вагітні. Серед групи людей з Мирного було троє поранених. Один з них помер, двоє людей було поранено на наших очах. Їм не надавали цю допомоги, це було жахливе явище, коли люди стікали кров’ю, а допомоги не було ніякої. Все, що можна було робити, робили ті люди, які були поруч. Передавали речі – хтось приносив зі зруйнованих будинків. Хтось міг передати те, що вдалося врятувати в цих спалених квартирах. Я наведу такий приклад.

У період з 9 березня по 10 квітня в цих підвалах 102-го на проспекті Миру будинку померло 18 чоловік. Вони були з різних відсіків цього підвалу, але їх зносили в окрему кімнатку. Там просто укладали, закриваючи обличчя, закутуючи в ковдри. Це була трагедія.

Води не було. Першу воду, яку можна було взяти, це треба було йти під обстрілами до 20-го мікрорайону, направо до церкви, по лінії трамваїв. Туди люди стікалися із 23-го, 21, 17, 20-го мікрорайонів, з центрів. Були з возиками або просто з каністрами для того, щоб набрати воду. Мені довелося під цими обстрілами три рази (це приблизно 4 кілометри від центру) йти для того, щоб набрати хоч п’ять літрів цю каністру води і принести її туди, в підвал. Першу, до речі, воду, яку можна було отримати там, це була вода зі злитих розбитих бойлерів. Із тих квартир, які приносили прямо в підвал, і потім на подвір’ї, коли можна було запалити багаття, зігріти і перекип’ятити її.

Важко зараз згадувати всю цю ситуацію, тому що вона була понад людських ресурсів, людської пам’яті, людського тіла, розуміння того, що відбувалося навколо нас.

Запам’яталася така ситуація трагічна. Ми збирали сніг, перший сніг, який пішов 9–10 березня над центром Маріуполя. Вибігли на подвір’я і почали збирати сніг для того, щоб можна було використати його як воду. І в цей же час по центру був нанесений колосальний удар, авіаційний удар. На наших очах загинуло близько 10 чоловік, які були в цей час на подвір’ї. Прикладів таких дуже багато. Вже наприкінці березня можна було вийти робити спробу знайти їжу і зібрати воду. Коли ми рухалися по проспекту Будівельників, там декілька груп формувалися по 2-3 чоловіки, щоб підтримувати один одного. Картина була не для тих, у кого слабкі нерви.

І зліва, і справа лежали трупи. Трупи чоловіків. Трупи жінок. Трупи просто тих, які не повернулися назад.

Це були ті, які попали під обстріли. Ті, які могли десятки днів там були, і ніхто не міг поховати, забрати. В нас був такий випадок у сусідньому під’їзді. Один із мешканців будинку в третьому під’їзді Ігор. Прізвища я його не знаю, він жив зі своїм сином, знаю тільки, що звали його Сашко. Він вчився в Металургійному університеті, знаходився біля батька, батько підігрівав воду, і в цей час почалися обстріли центру. Куля влучила прямо в цього хлопця, в його голову, і він загинув на наших очах. Поховати його було неможливо. Взяли… батько зробив із шафи труну, закрили його і на клумбі поховали, біля 102-го будинку.

Коли була можливість вийти пройтись такими шляхами в центр, 5 квітня насмілився добратися до університету, до Маріупольського державного університету. Він був у центрі. Головний корпус історичного факультету був у страшному стані. Зруйноване повністю приміщення, але мені вдалося зайти туди на історичний факультет, якраз добратися туди через уламки, через руїни добратися до другого поверху, до своєї кафедри. Це 213-й кабінет. Піти туди на кафедру. Нічого не збереглося, все було зруйноване. Були, мабуть, влучення в стіни, тому що все згоріло на поверсі. Але, як реліквію, вдалося знайти окуляри в чохлі, пилочку для нігтів і гребінець, які для мене зараз є реліквії того трагічного стану, в якому опинився наш університет.

Я побував біля нього, пройшов. Там бібліотека повністю згоріла. Зруйновані були всі кабінети, техніка валялася на підлозі. Жахливе видовище. Воно для мене закарбувалося в тому трагічному вигляді. Мабуть, закарбується вже на все життя після того. Хоча сьогодні можна сказати, дякуючи в першу чергу і ректору університету, його героїчному подвигу, він урятував сервери університету, перебуваючи також в тих підвалах. Потім йому вдалось вивести їх спочатку до Львова, а потім до Києва і відкрити в екзилі наш університет. І ми продовжуємо працювати в Маріупольському в державному університеті в екзилі. Він зареєстрований. У Києві ми набрали людей, набрали, до речі, маріупольчан – тих, хто вихав. Вони пішли вчитися до нас в університет, продовжують вчитися і ті студенти, які виїхали, і вони знову повернулися до своїх факультетів, до своїх спеціальностей. Ми були в Маріуполі в підвалі, в будинку 102 по проспекту Миру до 15 квітня.

Як вижили? Вижили тому, що поруч були люди, які підтримували один одного.

Нам допомогли якраз мешканці оцих будинків, які принесли якісь ковдри, якісь одіяла. Витримали цей холод. Перші дні березня, коли температура впала до 10 градусів. Гірше було з їжею, водою, але вдалося вижити. До 15 квітня до нас туди, в наш підвал, спустилася завідувачка кафедри нашого університету Олена Василівна Педченко. Вона розшукувала своїх колег і вона витягнула нас з цього підвалу.

Ми декілька днів на 21-му мікрорайоні були поруч з нею, а потім зробили так, щоб виїхати на територію підконтрольну України. Було дуже важко. Спочатку добиралися до Нікольського, колишнього Володарська, потім добралися з великими труднощами до Бердянська. 10 днів не могли виїхати з Бердянська до Запоріжжя. Потім де пішки, де транспортом добрались до Мелітополя і через п’ять днів через мінне поле в районі… спочатку робили спробу їхати через Оріхів, а потім у Васильківку. Виїхали в район Енергодару, а там наш водій зміг пробитися полем до Запоріжжя. І так ми виїхали з Маріуполя. Потім дістались Запоріжжя, Дніпра. З Дніпра вже переїхали до Полтави. З 9 травня до 30 серпня ми знаходилися в Полтаві разом з дочкою, з родиною: чоловік і дочка, зі старшою дочкою. І вже потім, 1 вересня переїхали сюди, до Рівного, і зараз ми знаходимося у Рівному.

Складне відчуття того, що це ми були тільки втрьох, але таких, як ми, були десятки тисяч.

Тільки в підвалі того будинку 102, за нашими підрахунками, знаходилося… Там були три відсіки, де знаходилися люди. Було, мабуть, більше половини тисячі. Це були не тільки мешканці цього будинку. Я вам розповідав, це були скрізь всі, хто  рятувався в центрі і міг доїхати до центру. Ми дуже вдячні тим, хто був поруч. Перша, хто прийшов до нас на допомогу, це була наша колега, яка жила в цьому будинку. Вона, дійсно, перша, хто прийшла на допомогу. Це була Варава Людмила Анатолівна зі своєю родиною, з чоловіком Володею. Потім чоловік нашої колишньої колеги з Маріупольського державного університету, який також виїхав зі Східного і був поруч зі своїм батьком в цих будинках. Це Дем’яненко Андрій Євгенович, це була перша вода, яку можна було взяти, бо він нам допомагав. І таких допомог…

Це була допомога людей в першу чергу. Допомога людей навіть тоді, коли треба було йти шукати або їжу, або воду. Люди гуртувалися поруч тих або сусіди, або тих, хто познайомився.

У нас у підвалі була вчителька з 10-ї школи. Вона також була зі Східного. Були інші люди. І всіх нас згуртувала оця трагедія. Що стосується… жодного ми не бачили волонтера, вони не спускалися в цей підвал, може, при нас не спускались, може, спускалися в інші підвали, можливо десь. Я тільки кажу за те, що пережили ми. Там нікого не було, на жаль. Там були тільки ті люди, такі ж люди, як ми, які шукали порятунку якраз в цьому місці. Багато я зараз згадую. Величезна подяка родині Сабадашевців. Моя колега, до речі, яка завідувач кафедри. Коли ми вирвались, в центрі ще була хвилина зв’язку, і ми сказали, що ми з дружиною і зі свахою добрались до центру. То на другий же день прибіг її чоловік Сергій Юрійович Сабадаш і приніс нам їжу, воду, приніс на руках.

З 23-го мікрорайону він приніс одяг. Ми були без одягу, без нічого. Ви робите велику справу. Велику справу роблять і ті, хто волонтери, хто допомагають зараз і фронту. У нас сьогодні в Рівному 700 маріупольців. Мені вчора сказали, що 700 маріупольців приїхали сюди, до Рівного, і вони тут отримують допомогу. Вони тут чекають на перемогу. В мене новий телефон. Той старий телефон загинув у будинку номер 102 по проспекту Миру, коли туди влучили вже снаряди. І ми кинули той телефон, і вже тільки в Полтаві дочка старша із зятем купили мені новий телефон. Знаєте, які перші фотографії, які мені скинули в цей телефон? Він зі мною. Це та фотографія, де ми з дружиною в мирному Маріуполі у вересні місяці святкуємо 30-ліття Незалежності України, йдемо в театр. Вистава «Маруся Чурай». До 30-ліття Незалежності України фотографія.

Другу фотографію унікальну з того театру, від якого залишилися одні руїни і під руїнами сотні бідолаг, які шукали порятунку. Ота російська бомба впала туди. Коли нам розповіли, що вже немає театру… Я маю фотографію, де я поруч стою з професором Сабадаш Юлією Сергіївною. Ми на сходах нашого театру. Це грудень минулого року, буквально за місяць до початку війни. Одне буденне надихає те, що життя не скінчилося.

Воно трагічне, але Україна вистоїть, вистоїть і переможе.

Оце я зв’язую для себе події такого помпезного минулого, урочистого з тою фотографією останньою, коли в мене був той день народження в листопаді місяці, і вже стоїмо з дружиною в цій квартирі в Рівному. Звісно, порівняти важко, але ми вистояли і будемо стояти міцно так, як стоять мільйони українців в ці трагічні дні цієї не справедливої війни, жорстокої агресії, несподіваної і неочікуваної. Але перемога буде. Ми переживемо цю трагедію. Ми переможемо, переможемо ворога. Ми вистоїмо. Вистоїмо, як вистояли маріупольці, як вистояли херсонці, як вистояли харків’яни й ізюмці. Буде трагічно, буде ще дуже багато і смертей в ім’я нашої Батьківщини, але Україна переможе. Вона не може, не перемогти, тому що  вона б’ється за праве діло, а там, де праве діло, там обов’язково буде перемога.