Півоваров Олександр, 16 років, 10-А клас, Броварський ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Вранці двадцять четвертого лютого я прокинувся від гучного вибуху. Він був такої сили, що фіранки задрижали. Через лічені секунди в моїй кімнаті загорілося світло й до мене підбігла мама зі сльозами на очах. Спросоння я не зовсім розумів, що відбувається, але сон одразу пропав після слів “Вставай, війна почалася”.

Батьки хутко збирали “тривожні валізки”, вибухи за вікном час від часу продовжувалися, іноді було видно яскраві спалахи світла зі сторони окраїни міста. В кутку своєї кімнати я побачив кішку, хотів взяти в руки, проте вона ніби озвіріла. Я увімкнув телевізор, але в новинах не було жодної згадки про початок війни, все виглядало так, ніби це страшний сон і от-от я прокинуся від звуку будильника.

Після того, як ми зібрали речі й повні сумки стояли напоготові у вітальні, ми сіли на кухні й почали обговорювати, що ж робити далі. Після обстрілу військової частини було багато постраждалих, більшість з них госпіталізували в місцеву лікарню, де працювала мама. Її терміново викликали на роботу, незважаючи на все ще повноцінну загрозу продовження обстрілів, тим паче, по об’єктах цивільної та військової інфраструктури. Я з татом надзвичайно хвилювалися за маму, не хотіли її відпускати у зв’язку з такими обставинами. Проте, вона категорично настоювала на своєму, адже це її обов’язок – рятувати життя людей.

Наступні три дні ми пробули вдома, іноді вибухи повторювалися, я почувався тривожно, проте тато постійно заспокоював мене, поруч з ним було не так лячно. Згодом він прийняв рішення вивезти нас до мого хрещеного, що проживає у Львові. У той же день, машина була заповнена речами, також в ній сидів я, моя бабуся з дідусем, тато був за кермом. Мама залишилась цілодобово на робочому місці.

В машині ми перебували двадцять три години, їхали і в день і вночі, я бачив, наскільки виснажений був тато, проте на пропозиції відпочити, він відповідав, що ми змушені їхати далі. І ось, нарешті ми прибули до Львову, нас привітно зустріли родичі. Пообідавши, ми лягли відпочити. Того ж дня тато вже вирушив назад в Бровари. Він хотів піти у лави добровольців.

Через декілька тижнів мама приїхала до нас. Я довго не бачив батьків, тому моїй радості не було меж. Також вона привезла з собою нашого котика. Через близько трьох тижнів мама мусила повернутися додому, мене ж вони наполягли залишити у Львові, до стабілізації ситуації.

Протягом свого перебування у хрещеного я допомагав йому з рутиною. Також там були мої кузени, з якими час минав скоріше. Всього у Львові я пробув близько трьох місяців, доки нарешті під час чергової розмови з татом не почув заповітні слова, які хотів почути одразу після розлуки з ним: “Можете повертатися додому, якщо відпрошуся у старшини – одразу приїду та заберу вас”.

Вже через тиждень я побачив тата після такої перерви, він стояв у військовій формі й щиро посміхався, проте я побачив втому в його очах. Я обійняв його так сильно, як не обіймав ніколи, той момент був найщасливішим у моєму житті.

Наступного дня ми вже їхали додому. По приїзду я одразу обійняв маму, що вже чекала на нас удома. Пізніше я зустрівся зі своїм ліпшим другом, ми обговорили все, що трапилося в нашому житті з моменту повномасштабного вторгнення росії. Ввечері я повернувся додому, проте тата вже не було, мама мені сказала, що він вже мусить бути “на місці”. Я ще довго звикав, що днями не можу його побачити удома, через його військовий обов’язок.

Війна триває і досі. Але цей час дав мені зрозуміти, наскільки важливим для мене є мирне небо над головою і тісні зв’язки з моїми коханими та дорогими людьми. Мабуть, єдине, чого я наразі бажаю - це скорішого завершення війни, сподіваюся невдовзі, моє бажання здійсниться. Вірю в ЗСУ!