Війна в нас почалася 18 липня 2014 року, але тоді там ще можна було жити, хоч і траплялися неприємності. А 24 лютого 2022 року ми знову прокинулися від вибухів. Ховалися в підвалах. У кожної людини були заготовки на зиму. Ми собі закрутки робили. І хліб був, і вода. А як перебили водогін у Білогорівці, то води не стало. Ходили до школи на криницю.

Обстріли були жахливі. В наше місто почали прилітати міни. Будинки тряслися від них. Дуже було страшно. Ми в підвалі сиділи, дім двигтів дуже сильно. 

Перебило газову трубу, що веде в наш будинок. Світла вже не було. Ходили просилися зарядити телефон від машини, щоб можна було зв'язатися хоч із кимось із рідних. У нашому домі в кутовій квартирі вибило стіну. Щось прилетіло, і була дірка, як футбольний м’яч. На п’ятому поверсі вся квартира пропала - як і не було. А плити, які були там, попадали на четвертий поверх, а потім - на третій. Загалом наш дім стоїть, як чорний хребет. 

Ми вирішили виїхати 20 березня. Перевізники стали вивозити людей із Попасної, бо дуже близько Первомайськ, де були «ЛНРівці». Відстань – 12 кілометрів, і звідти летіли і гради, і міни.

Ми їхали не прямою дорогою, яка на Бахмут веде, а через села. Нормально вибралися.

Я б рада була, щоб хоч завтра війна закінчилась. Чим раніше, тим краще. Ми дочекаємося перемоги, і все буде добре. Тільки от повертатися нікуди.