Рибинець Кирило, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косинець Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя війна розпочалася 2014-го у Донецьку. Я не думав, що побачу її ще раз. Впритул. Поруч. Знову… 24 лютого 2022 року мене розбудила бабуся і сказала чотири слова, які я запам’ятаю на все життя: «Кирило, просинайся, війна почалась». Я не повірив і подумав, що це не дуже вдалий жарт, але прочитав новини і мене охопила паніка.

Ми жили в Покровську, сюди, до татових батьків, ми втекли від війни у 2014-му.

Дні змінювали один одного, магазини закривались, вікна забивалися, а вулиці мого Покровська ставали порожніми. Ми передавали одне одному чутки, що незабаром усі опинимося на лінії фронту. Було дуже страшно. Один із вечорів приніс перший обстріл. Сидячи у кімнаті, почув наростаючий свист і вибух, одразу другий. Підбігши до ліжка, схопив свого молодшого брата і миттю опинився з ним на коридорі, де нас вже чекала мама.

Ми сиділи і чули десятки вибухів підряд. Наш дім трусило так, ніби він от-от розпадеться.

Зрештою обстріли почали стали повсякденням і більше не лякали так, як раніше. У перший місяць війни я дуже хвилювався за життя мого батька. Він був у Маріуполі. Читаючи новини про це місто, мені ставало фізично погано, але все-таки батько зумів виїхати звідти. На жаль, у Донецьк. Перший наш дзвінок був для мене радісним і не зрозумілим. Я усвідомлював, що на екрані мого телефона батько, але це була вже абсолютно інша людина: геть сива і ніби постарівша на десяток років. Та я не ображаюся, після усього пережитого батьком, можу лише співчувати йому. Щотижня інтенсивність обстрілів збільшувалась, а ми все сиділи вдома і чекали якогось дива.

Ми навчилися розрізняти «прихід» і «вихід», по звуку розуміли, варто спускатися у сховище, чи то летить ще не по нас.

Та настав момент, коли наша сімʼя вирішила їхати з міста – моя мама потрапила під обстріл. Коли вона приїхала додому з розбитим лобовим склом, ми зрозуміли, що час звідси забиратися. Обрали Луцьк. Тут жила мама другого чоловіка моєї мами. З Покровська їхали в колоні з вісьмох машин. Було страшно. Дорогою бачили розбиті автівки з тілами людей, які намагалися утекти від війни.

Ми їхали в Луцьк тисячу триста кілометрів, і я ніколи не забуду, як завантажували у машину вісім років нашого життя.

По приїзду до Луцька, наше життя почалось з чистого листа. Мама успішно продовжила працювати у своїй структурі, але в іншому відділенні. Мій менший брат пішов у перший клас. Я почав розмовляти українською. Моя мова була ламана, наповнена русизмів та суржику, та вже за місяць я вільно нею говорив і мої однокласники та вчителі інколи кажуть, що моя українська красива і милозвучна. У мене тепер нові друзів, я вступив до ліцею, ношу форму і навчаюся тут уже третій рік. Але якщо хтось запитає, чи замінив Луцьк мій будинок, моє місто, то я відповім, що ні.

Як би класно не було тут, але я ніколи не забуду, де зростав, де вперше зустрів вірних друзів. Я ніколи не забуду, де справді радів життю і був щасливим. Як багато у мене стало «ніколи не забуду» за війну…

Востаннє у Покровську я був восени минулого року, їздив відвідати бабусю і маму, яка разом із моїм молодшим братом повернулися в Донецьку область. Тут служить її чоловік і вони хоч якось мають можливість бачитися. Але війна їм вже знову дихає в спини, а моє рідне місто з кожним моїм приїздом туди, стає все більш зруйнованим, світить чорними дірами у будинках, загрозливо шкіриться глибокими вирвами від снарядів і маліє, безлюдні, ніби старіє і помирає.

Сьогодні мої ранки починаються із пошуку новин про Покровськ.

Я навіть Богу молюся, лиш би він вистояв, лиш би його втримали, лиш би вижили усі ті, хто сьогодні обороняє моє місто. Місто моєї сили. Покровськ.