Мені 16 років. Я живу з батьками у Сумах. 24 лютого нам зателефонувала бабуся і сказала, що почалася війна. Тата викликали на роботу. Ми з мамою зібрали тривожну валізу, а потім пішли шукати укриття. Першої ночі ми залишилися вдома, розмістилися за двома стінами. Чули, як вдалині лунали вибухи.

Ввечері сьомого березня ми прийшли з укриття, вирішили переночувати вдома. Вночі над нашим будинком пролетіли ворожі літаки й скинули бомбу на одну з вулиць. Ми з мамою побігли в укриття. З того часу я дуже боюся літаків.

В кінці лютого окупанти завдали удару по ТЕЦ. Тоді зникло світло і зв’язок. Ми хвилювалися через те, що не мали змоги ні з ким зв’язатися. На щастя, через добу електроенергія і мобільний зв’язок з’явилися.

Тато не припиняв ходити на роботу. Він працював у тому районі міста, де йшли бойові дії, тому ми дуже хвилювалися за нього. Він повертався додому наляканим. Я ніколи раніше не бачила його таким.

Коли вдруге оголосили зелений коридор, ми з мамою і батьковим другом виїхали до знайомих у Рівненську область. Нам було важко залишати тата одного.

Нині ми вже повернулися. Мама з татом працюють, а я готуюсь до вступу в університет. Тепер я більше дорожу життям і ціную своїх рідних. Ніколи не забуду, як мама заспокоювала мене, коли я нервувала. Вона казала: «Затисни мою руку, покажи наскільки тобі страшно». Така практика діяла: мені одразу ставало легше.

Я думаю, що до кінця цього року бойові дії мають припинитися. Мрію про мирне майбутнє.