Гумінська Анастасія, 14 років, учениця 9-А класу гімназії №111, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Фесенко Людмила Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цього разу трапилося те, чого я ніяк не очікувала. Це війна.

За кілька днів до цього мою школу й інші школи України багато разів «мінували». Я думала, що це жарт. Та виявилося, що все не так. Пройшло зовсім небагато часу. 24 лютого… Це слово прийшло в дім кожного українця, і в наш також.

Тоді я ще не розуміла, що відчуваю. Страх? Невідомість?..

Уся сім’я переживала за мене й мого молодшого брата. Здавалося, що всі розгубилися й не знали, що робити в такій ситуації. Для батьків цей день став дуже тривожним. Він змінив кардинально все в моєму житті, як і в долі моєї родини.

Я практично не їла, дослухалася до кожного звуку, боялася спати, молилася кожен раз, як починалася тривога й ми бігли в підвал.

Батьки вирішили, що мама з нами, дітьми, повинна їхати в безпечне місце. Куди саме – ми не знали. Їхали навмання. З нами поїхала моя хресна й двоюрідна сестра.

Потяг… Я з мамою плакала всю дорогу. Не знала, що буде далі. Їхали в невідомість.

У потязі їхало дуже багато людей. Вільних місць практично не було. Вже пізно вночі були у Львові. Пройшли дуже довгий і важкий шлях. На кордоні з Польщею – велика черга до автобусу. Коли їхали, я від утоми навіть заснула. Ось і місце призначення. Далі йшли пішки. Хотілося просто додому й нікуди більше. Довго проходили перевірку документів. Усі дуже втомилися. На вокзалі нас зустрічали багато журналістів. Питали, як ми доїхали. Дуже переживали. Мій маленький братик постійно цікавився, чи дадуть нам будинок. Двоюрідна сестра розплакалася, бо думала, що ночуватимемо на вокзалі.

Зустріли іноземців, котрих зовсім не розуміли. Та виявилося, що це дуже добрі люди. Вони займалися благодійністю для українців. Це були волонтери, котрі потім доправили нас до міста Острава, що в Чехії. Дорогою я навіть не дивилася обабіч. Увесь час думала, де ми будемо жити. Нас поселили в будинку в Чехії. Місцеві жителі допомогли нам обжитися. Багато людей підтримували, як могли, аби ми почувалися, як удома. Дали багато побутової хімії, засобів гігієни. За це їм велика подяка.

Проте, як би ми спокійно й безпечно м тут себе не почували, якою б мальовничою не була природа Чехії, якими б привітними не були місцеві жителі, туга за рідною домівкою не полишає ні мене, ані мою сім’ю. Щодня ми молимося, аби наша країна, наше місто вистояло у ці важкі для всіх українців часи. Завмираючи, чекаємо, коли скінчиться чергова повітряна тривога, адже найзаповітнішою мрією для всіх нас є те, щоб швидше скінчився цей жах і кожен із нас мав змогу повернутися до свого звичного життя, у мирі та спокої, а, головне, на рідній землі. Лише живучи далеко від рідної землі я зрозуміла, що вдома – найкраще, а найрідніша – то ненька-Україна.

Тепер мир для мене – дуже вагоме й світле поняття. Це можливість бути вдома, на своїй землі, поруч із людьми, яких знаєш багато років. Сусіди, рідні, друзі, однокласники. Усвідомлення важливості їх присутності особливо загострилося зараз. Розумієш, як добре бути вдома, коли це рідна земля, рідне місто й до болю знайомі й рідні обличчя.