Полегенько Дмитро, 16 років, учень 11-Б класу гімназії №31, м.Чернігів

Вчителька, що надихнула на написання - Супрун Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Напевно, кожна людина, яка має доступ до ЗМІ, знає, що 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росії до України. Фактично, це зовсім не «спеціальна операція», як люблять говорити пропагандисти з російських каналів. Бо життя моєї родини від початку війни до сьогодення було надзвичайно важким.

Ранок 24 числа вже ніхто не зможе забути. Влітку 2021 року моя родина переїхала в будинок, який знаходився на околицях давнього міста Чернігова.

Вранці мене розбудила мати і сказала лише: «Синку, почалося…» Ніколи б не подумав, що в XXI столітті знайдеться божевільний, котрий захоче так забруднити свої руки в крові ні в чому неповинних людей.

Пам’ятаю лише тільки, як мати втратила роботу, головний офіс компанії розбомбили, старша сестра постійно плакала, а я навіть і не знав, що тоді робити, не було сил навіть, щоб поїсти, не те, щоб плакати.

Із 24 лютого по 8 березня жилося погано, перебувати в постійній тривозі, авжеж, це нікому не сподобається. У березні ми всі вирішили, що жити так далеко від міста не є цілком безпечно, тому й поїхали звідти. Ввечері того ж дня ми дізналися, що під обстрілами було знищено будинок нашого сусіда, хатина була через паркан від нашої, і, як виявилося, якби залишились вдома, і я б спав не в коридорі, а у своїй кімнаті, уламок пробив би мені голову.

Наступний день виявився ще більшим ударом прямісінько в сердце. Снаряд потрапив у будинок сусідки через дорогу, від хати нічого не лишилося.

Потім, увечері, від спільних знайомих я дізнався про свого найліпшого друга, який підірвався на міні, і через террор росіян втратив свою матір.

Але Андрій, мабуть, народився в сорочці, бо вижив, потім сам мені розповідав: «Спочатку рашисти розстріляли будинок, де ми знаходились, знайшли нас у підвалі, зламали телефони й сім-картки, але мати вмовила цих убивць відпустити нас. Вони зробили це, але відправили на заміновану дорогу, на яку відіслали дві родини: мою, та ще одну сім’ю, тій родині пощастило, бо вони проїхали, а ми – ні.

Після вибуху, коли я розплющив очі, побачив, як догорала моя ще жива мати.

Не довго думаючи, я взяв свого двоюрідного брата і дібрався назад до села. Мешканці надали нам прихисток. Моя нога, в яку потрапив уламок, без належної медичної допомоги почала дуже боліти. Через добу про мене дізнався батько, який залишився в Чернігові. Зібравши знайомих, він поїхав за мною. росіяни від сили наших чоловіків відійшли, так мене й забрали…»

Зараз Андрій знаходиться в Швеції, у лікарні, майже повністю одужав, але, через уламок міни, котрий залишився в нозі, пішло зараження. Сподіваюсь, скоро все закінчиться, і я нарешті знову побачу Андрія.

16 березня моя родина вирішила евакуюватися з Чернігова.

Ніколи не забуду 25 кілометрів, які довелося пройти з повним рюкзаком речей та сумкою, у якій лежав наш собака.

Повернулися в рідний Чернігів ми лише в травні і, мабуть, ніколи не забудемо ті емоції, коли ми побачили наш будинок. Побиті вікна, повна відсутність даху, голі стіни і розбита котельня, яку я будував усе літо, замість того, щоб відпочивати. Окремі вітання мародерам, які крали все, що не прибито: техніку, речі і навіть мої кросівки з дірками.

Уся ця клята й нікому не потрібна війна загартувала нерви моєї родини, вона зіпсувала наше спокійне життя, а ще й поділила його на «до» та «після». На жаль, не тільки нам, а ще й усій Україні. Зараз нам залишається тільки три речі: вірити в Бога, вірити в ЗСУ, допомагати військовим!