Мені 59 років. З самого початку й дотепер я в селі Дудчани. В мене просто не було виходу - в мене батько старий 90 років, не міг його кинути. Можливо, якби не батько, то і я б собі поїхав кудись.

Десь о п’ятій ранку почули вибухи, я вийшов на вулицю в сторону Старої Каховки, і зрозумів, що це війна: били «Калібрами» і крилатими ракетами по частині, що за Каховкою стояла. В обід вже на ГЕС були в Козацькому, розійшлися по всіх сторонах, а до нас попали десь через тиждень. 

Облаву зробили по всьому селі. БТР, «Урали», машини мотались. Окружили наше село і пішли по всім хатам «шманати», шукати «бендерівців», як вони казали.

Труднощів багато було: з «Градів» нас обстрілювали. А найгірше було - їхні «референдуми», які вони проводили. Ми вже й не надіялися, що нас освободять, бо вони ж три чи чотири рази намірялися проводити «референдуми».

Та вони їх самі провели. До мене, наприклад, прийшли - я закрив хвірточку, пішов у хату і не виходив. А вони як проводили: у них уже все було написано. Людей тих, що спіймали, заставляли голосувати, а нікуди не дінешся, бо воно стоїть перед тобою з автоматом.

Батько не хотів хату кидати, щоб кацапи вселялися, бо до тих, хто виїжджав, вони заселялися в хати і жили там. Я мусив їздити раз в тиждень до батька. 

Стріляли - не стріляли, а їздив, і зараз їжджу. Зараз теж обстрілюють. Вчора он машина горіла на трасі, але треба їздити - то і їжджу, а куди подінешся?

Шокувало, як на Гавриловці розстріляли хлопця молодого. Ще якось діти собі гуляли, а рашисти - за ними й почали стріляти по городах. Ці діти почали тікати, і з одного БТРа попало хлопцеві у грудну клітину. Він помер, а росіяни сказали по новостях, що це бендерівці хлопця застрелили.

Мої мрії - щоб вигнати кацапів з України, щоб дочка і внуки повернулися з Польщі коли-небудь, щоб побачити їх.