Ми з Пологівського району, село Тарасівка. Родина в мене – чоловік і донька 14 років. Ми були більше місяця в окупації. У нас війна почалась 2 березня, коли заїхали танки в село. Ми чули вибухи в Маріуполі, цілу ніч стояли і дивились, як вибухало, горіло, заграва була і чутно було. Ми просто не могли зрозуміти, що це, невже до нас дійшло. Не вірилось, що таке може бути в нас.

Рашисти почали заселятись в пусті будинки сусідів. Світло відключили, інтернет відключили, зв'язок відключили, не дозволяли виходити і ходити по селу. Люди боялись виходити з дворів. Ми їх бачили, але вони були в масках, ніхто нам нічого не розповідав, хто вони і звідки. Дуже важко про це згадувати.

Я була в страху. Ні вночі, ні вдень ми не спали і не їли, просто ходили в страху, що прийдуть. Доньку ховали, щоб ніхто не бачив, що в нас вона є.

Дуже сильно, морально ми зламались. У нас було все, і ми все втратили. В чому були, в тому поїхали. Чоловік працював механізатором, а зараз немає ніде роботи. Я перестала ночами спати, сиджу і дивлюся у вікно. Намагаємось якось підтримати, підбадьорити один одного, але дуже важко.

Сподіваємось повернутись додому і продовжувати жити, як і жили. Повернемось додому і з Божою допомогою будемо жити. Зараз в мене - шок, пустота. Ми кожен день Бога молимо, щоб швидше.