Я з невеликого села Новомиколаївки. Виховувала трьох дітей сама. Я зараз проживаю з найменшою донькою, яка навчається в Запоріжжі. З початком війни ми були вдома, аж поки не почали обстрілювати наше село. Потім із сусідами втекли в квітні місяці під обстрілами, але ми встигли виїхати до Запоріжжя. 

Спочатку я не могла в це повірити. Тоді почала читати факти і зрозуміла, що захопили село, де мої діти жили, і їх не випускали. Я дуже переживала за них. Перша донька моя з Гуляйполя. Вони у підвалі весь час сиділи, а 8 березня приїхали до мене. Інші діти виїхали у Вінницьку область. Середню доньку росіяни не випускали, перевіряли. Числа 25 березня все ж-таки вони об’єднались з якимись молодими людьми, і виїхали. Зараз мої старші доньки перебувають у Вінниці, а найменша - зі мною зараз.

З 2 березня у нас зникло світло, вода, але це не так страшно було, як обстріли. 19 квітня в нас вибухнула касетна ракета, а нам ще казали, щоб підозрілі предмети не брали в руки. 

21 числа дрони почали літати, і через 10 хвилин нас накрило так, що ми не могли виповзти з хати. На огородах - лише ями, дроти рвало. Ми були у мами і побачили, що на городах почало вибухати. Обстрілювали, майже не перестаючи, - не можна було з хати вийти. 

Потім, як затихло, сусіди до нас прибігли і сказали, що будемо тікати. Ми годину не могли виїхати: тільки до машини, як знову - обстріли. Потім виїхали і бачили, що в машині скла немає. 

Поки їхали, бачили, що в нас у селі склади горіли, дим великий стояв. Будинок один повністю розірвало. 

Ми виїхали в Запоріжжя. Мама спочатку не хотіла їхати, а потім сказала, щоб ми її забирали. Як я її заберу, як я виїжджала з чужими людьми, в мене машини немає? У мене є старша сестра, і я її попросила, щоб вона поїхала і забрала маму до себе. Вони її вечері забрали, а 24-го ми із Запоріжжя приїхали, і я забрала її до себе. 

Додому раз на місяць з’являємось, тому що обкрадають домівки. Поїду, бур’яни викошу. Хтось їде машинами – ми їдемо з ними подивитись, як дім. Де в кого криші познімало - то потрібно закривати, щоб не промокло. 

Тижні зо два назад сусід подзвонив, якраз дома був, і сказав, що кришу зірвало, вікна вилетіли, двері вирвало із сарайчика. В хаті, в коридорі стіни полопались. 

Я б додому вже поїхала, але думаю про дочку і маму. Мамі 81 рік, вона там не заховається. Тим паче, у нас хліба немає, води немає. Кудись далі їхати… Куди я поїду? Запоріжжя ближче, може, колись додому навідаюсь. В мене інвалідність третьої групи, я не працюю. 

Сподіваюсь, що до Нового року закінчиться. Сподіваємось, що до нового року їх виженуть. Головне, щоб було чим вигнати: бажання є, аби було чим. Будемо сподіватись, що допомога буде, і рашистів швидко ліквідують.