Гурса Софія, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №13"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Доброхотова Лариса Василівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого 2022 року. Четвер. На годиннику п’ята сорок. Батьки прокинулись від дивних звуків. Мама спочатку подумала, що хтось лазить по горищу. Але батько, висунувшись у вікно і напружено прислухавшись, сказав одне страшне слово «почалося». У той момент я відчула тільки страх. Страх усе поглинаючий, важкий, чорний. Він огортав мене і давив на серце. І ще промайнув спогад.

День тому мої подружки на перерві сперечались ледь не до хрипу – чи буде війна, чи нападе Росія, чи ні. На той час ця тема вже дуже активно роздмухувалась у ЗМІ. Але багато хто вважав це істерією. Я теж думала, що це просто не може відбутись. Це занадто нереально. Неможливо.

У моїй голові не виникало й думки, що я буду чути вибухи тут, у рідному місті, чути звуки повітряної тривоги, спати одягнутою та бігти в підвал, рятуючись від вибухів… А хто міг у це повірити ще 23 лютого? Батьки одразу ввімкнули телевізор, шукали новини. Але що там казали я навіть не могла зрозуміти, у мене не фокусувалась увага.

Я ніби була у якомусь іншому вимірі, в іншому Всесвіті… Це все не зі мною. Про війну я тільки читала в книжках та інколи дивилась у фільмах. Цього не може бути зі мною.

Батьки одяглись і кудись побігли. Вони сказали, куди, але у мене у вухах ніби було все заглушено. Я страшенно перелякалась, що залишилась сама. Десь далеко чулись звуки вибухів, на вулиці голосно хтось закричав, загавкав собака. Моторошно. Прибігли батьки, сказали, що в магазинах натовпи, люди розметають усі продукти.

Багато машин рухаються на виїзд з міста. Люди налякані й дезорієнтовані. «А що ти хочеш – це війна», - сказав тато.

Найстрашнішими стали декілька наступних днів, коли літаки почали залітати через кордон з Бєлгорода і бомбити моє рідне місто. Ти розумієш, що цей жахливий звук над головою – це ще не все. Зараз літак скине бомбу і вона буде страшно вити, поки не впаде з жахливим звуком на землю. На будинок, на завод, на людей… І ти не знаєш, куди вона влучить.

Бомбили з літаків вночі. І це вдвічі страшно, тому що вдень ти бачиш небо, а вночі – морок, звук бомби, яка з ревом летить… Куди? На тебе? На твою вулицю, будинок?

У перші дні чоловіки міста, багато з них, пішли захищати Харків. Створювались цілі загони таких захисників-добровольців. Я думаю, що саме завдяки їм Харків вистояв.

У перші дні місто ніби завмерло. Затихло. Люди ходили, як тіні, і дивились у небо – боялись обстрілів. Ніби це вдивляння в небо могло їх врятувати…

Мене не пускали на вулицю. Я знаю все це лише з їхніх розповідей. Перші дні війни асоціюються у мене зі сполотнілими обличчями батьків та вибухами. Я щаслива, що мій Харків виявився залізобетонним, зігнувся від вибухів, але не зламався. Встояв. Живе. І буде жити далі, незважаючи ні на що.