Фесенко Олександра, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №13"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куц Лариса Анатоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого. Для мене війна почалася о пів на шосту ранку. я раптом прокинулась. Просто так. Подивилась на будильник – ще рано, переставила його на трошки пізніший час і знову зронила голову на подушку – досипати. І раптом – вибухи.  Нічого не зрозуміла. Батьки сказали, що почалася війна.

Чую розмову мами з бабусею, яка живе біля кордону. Вона каже мамі, що через їхнє село проїхали танки та інша техніка в бік Харкова. Мені страшно.

Я одразу телефоную подрузі Олені, яка живе майже там, де й бабуся. Біля кордону. Я запитала, як вона і чи піде сьогодні до школи, хоча, зрозуміло, це питання було просто безглуздим. Ми швидко зібрали речі й поїхали до іншої бабусі, яка жила далі від Харкова. Коли ми вийшли з речами на вулицю, я побачила багато людей. Обличчя у всіх були налякані.

Очі стали якимись великими. Люди боялися. Тоді я думала, що все швидко закінчиться. Тиждень-два і знову буде все добре. Так здавалось. Та Саша ще не знала, що війна буде тривати, тривати і тривати…

Коли приїхали до бабусі, ми так втомились, що одразу лягли спати. Почався час, коли ми спали в одязі. На випадок, якщо прийдеться швидко бігти в укриття, рятуватися. 25 лютого ми повернулись додому, що забрати ще речі та кішку. Ми заїхали в маркет АТБ. Продуктів на другий день війни там уже майже не було.

У той же день мама показала мені відео розбитого бабусиного селища. Це було страшно. Я була просто в розпачі.

Далі – усе як в тумані. Пам’ятаю, що кожен день розмовляла з Оленою. За розмовами з нею мені ставало легше. Я дуже сильно хотіла вийти на вулицю, але батьки мені не дозволяли. Постійно йшли обстріли. Були такі дні, що ми постійно сиділи в коридорі, бо вибухи, здавалося, лунали безперервно. Я ніколи не забуду, як над будинком літали літаки. Як наше вікно раптом спалахнуло червоним кольором від близького вибуху снаряда.

Я чую вибух і розумію, що з очей котяться сльози, у мене паніка. Мене трусить зовні і з середини, хочеться голосно кричати, кудись бігти, десь ховатися… Батьки швидко забрали мене до підвалу. Страх, паніка, відчай – це єдині емоції перших днів війни…

Я не знаю, що було б, якщо мій Харків не вистояв би. Я, мабуть, не можу розуміти зараз ту ціну, яку місто і його мешканці заплатили за те, що тут, під стінами Харкова, зупинили цю ворожу навалу. Зупинили. Мій Харків – місто-герой. Незламне. Стоїть і буде стояти завжди на моїй землі – Україні!