Чередниченко Олена, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №13"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куц Лариса Анатоліївна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого. Я без будильника прокинулась о п’ятій ранку. Тишу квартири порушує голос мами. Вона нахилилась до тата і голосно каже: «Прокидайся, телефонував мій тато, війна почалася». Я побігла до батьків, чекаючи якогось пояснення. Мовчки.

Мої очі все говорили за мене. Тато не наважився щось сказати, слів не було. Була розгубленість і відсутність розуміння ситуації.

Вибухи почалися, здається, разом із телефонними дзвінками друзів. Дома вирішували, що робити зі школою. Звісно, вирішено було про це не думати. Не до того. І це мене втішило, якщо чесно, тому що в четвер повинна була відбутись контрольна робота з геометрії. А мені її писати ой як не хотілося!

О шостій ранку прозвучало звернення Президента України. Стало остаточно зрозумілим, що Росія напала на Україну. Почалося військове вторгнення російської армії в Україну.

Тоді, здається, все зупинилось. Похололо всередині. Війна. Війна? Що це таке? Я бачила її тільки в кіно, вона так далеко від мене. Як це може бути? Єдине відчуття – хочу прокинутись, це просто сон. Близько дев’ятої мама вирішила піти на роботу, а тато подався на пошуки палива для авто. Я пішла з татом, бо на вулиці страшно було залишатись.

Ми постійно чули віддалені вибухи, а потім за рогом вулиці раптом побачили танк з позначкою, яка нагадувала літеру «Z». Жили ми тоді у селищі під Харковом, тож танки до нас доїхали швидко. Ми пішли швидко в інший бік.

Я тоді постійно переглядала телеграм-канали, не випускала телефону з рук. Шукала хоч якусь новину, яка б мене могла втішити. Увечорі ми всі зібралися дома. Бажання їсти як і бажання спати не було зовсім. Напруга. Мозок починає розуміти суть ситуації. Прикордонна зона Харкова, вибухи десь не так і далеко, попереду ніч.

Пізніше страх ночі стане для мене найжахливішим. Вночі дуже моторошно. І ці вибухи… Повз будинок пройшла колона танків. Стіни рухаються від вібрації.

І раптом десь недалеко починається бій. Мені з третього поверху було дуже добре видно, як піднімаються й летять снаряди артилерії з землі кудись у небо. Із шаленою швидкістю летять у темряву. Бій тривав хвилин тридцять. Потім починають летіти ракети різних кольорів і теж щезають у темному мороці.

На ранок – зруйнований вокзал, розбита та розкидана навколо техніка. Світла вже немає в будинку, зв’язку теж. Тато намагався відновити лінію електропередачі разом з електриками. І так кожен день.

Світло з’являлось після їхньої роботи, а вночі після ворожих обстрілів щезало знову. І так постійно, з дня у день… У ніч з другого на третє вересня над нами полетіла авіація в бік Харкова. Літаки страшенно гули, здавалося, що вони черкають крилами дах нашого будинку.

Це було найстрашніше за весь цей час. У цей момент ти чітко розумієш, що ось ця хвилина життя може стати останньою.

А фінальною крапкою, після якої ми вирішили вибиратися кудись, де не так тяжко з обстрілами, – прицільний мінометний обстріл нашого будинку. Багато мешканців тоді залишились без вікон. Згоріли автівки, припарковані під будинком, але, на щастя, люди залишились у ту ніч живими.

На той час наші вікна вже були заклеєні скотчем та простирадлами. Подушки і ковдри лежали в коридорі, ми там спали подалі від вікон, там же стояли пляшки з водою.

Ми навчилися розрізняти на слух зброю, якою нас обстрілювали. Зв'язок знову щез. Тоді й було прийнято рішення тікати. Ситуація ставала все гіршою. Тіло постійно здригалось від тремору.

Як ми виїжджали, як проїхали блокпости – то вже зовсім інша історія.

Ми їхали до Харкова. До міста, яке стіною стало на шляху ворога. І вони цю стіну пробити не змогли. Наш Харків – залізобетонний!