Наша родина з Мар’їнки: дочка, зять і я. У мене двоє онуків, дев’яти і дванадцяти років. У 2014 році ми як переселенці виїхали в Маріуполь. У 2022 році війна знову наздогнала нас, тож ми виїжджали вже з Маріуполя. Про початок війни ми дізналися вдома з новин по телевізору.

Маріуполь був оточений. Над нами кружляли літаки. Не було світла, води, тепла. Ми сиділи в підвалі.

Перші дні, коли ще не дуже стріляли, виходили палити багаття. Чоловіки пиляли дерева, жінки варили їсти. Люди гуртувалися. Воду привозила машина, до неї ходили під обстрілами, стояли в довгих чергах. Хліб теж підвозили. Тяжко було.

15 березня ми виїхали колоною. Машини були перекошені, з побитими вікнами. Зелений коридор не дали, тому ми рушили на свій страх і ризик. Все було розбите, розкидане. Кругом були трупи, згорілі машини. Люди кричали, згораючи живцем у квартирах. Допомоги ніякої не було.

Такий був страх, щоб живими залишитися, щоб дітей врятувати, онуків. Навіть не хочеться згадувати, бо сльози навертаються.

Так ми вирвалися до Бахмута. Там родичі, кілька днів у них побули, бо я захворіла. Тоді вирушили на Запоріжжя, а звідти на Дніпро. Зараз ми всі в Дніпрі. З нами приїхав і наш улюбленець – кіт Томас, який у Маріуполі сам заскочив до клітки. Він дуже боявся, весь тремтів.

Та ми й досі боїмося. Коли лунає тривога, всередині все труситься.

Дніпро для мене вже п’яте місто з 2014 року. Спочатку були Приморськ, Оріхів, Запоріжжя, Маріуполь. У Мар’їнці нашої квартири вже немає: все згоріло, все зруйноване.

Дуже хочу, щоб скоріше закінчилася війна, щоб був мир. Віримо у нашу Перемогу, чекаємо.