Ірина Михайлівна з сім’єю була змушена залишити домівку в Донецькій області, щоб вивезти дітей у безпечне місце

24 лютого мало бути моїм першим днем на новій роботі, але цього так і не сталось. Зранку ми прокинулися від вибухів і спочатку не могли зрозуміти, що відбувається, бо ж ввечері все було гаразд. А коли почали читати новини, не могли повірити написаному.

Згодом ми вирішили покинути рідний дім, щоб виїхати якомога далі від бойових дій. Спочатку поїхали в Вінницю, було дуже важко облаштовуватися на новому місці.

Найбільше шокувало те, що у Вінниці важко було винайняти житло, бо коли люди чули, що ми з Донецької області, не хотіли здавати квартири. Була дуже шокована цим, бо завжди вважала Донбас невіддільною частиною України.

Через три місяці ми переїхали у Київ, бо чоловіку запропонували там роботу. Нам знову довелося шукати житло, налагоджувати побут. На щастя, з гуманітарною катастрофою не стикнулися, бо вчасно виїхали з дому. За цей період нам зустрічались люди, які пропонували нам допомогу і співчували. Я вдячна їм.         

Діти дуже переживають, що ми не повернемось додому, але ми з чоловіком намагаємось менше розповідати їм про події в нашому місті. Хоча новини з інтернету вони можуть і самі прочитати.

Після початку війни я місяць відпрацювала дистанційно, і наш відділ скоротили.

Роботу мені досі не вдається знайти. Надсилала багато резюме, але відповіді не отримала. Наразі в нашій родині працює лише чоловік.

Про війну мені нагадує все - новини, знайомі, які залишилися в рідному місті, розуміння того, що я живу у чужому місті, чужій квартирі, й чужі речі навколо.