Я живу у Запоріжжі. Не виїжджала, але бажання було, тому що деякий час було періодично страшно. Зупиняло те, що тут залишаються рідні, батьки. 

В першй день спочатку не вірилося, а вже в кінці робочого дня, коли почали лунати сирени, було дуже сташно. Люди почали бігти з підприємства, намагалися добратися додому. 

Перші декілька місяців, коли наша Запоріжсталь знаходилась в режимі простою, було дуже важко знаходитися вдома, не йти на роботу. Було незрозуміло, що буде далі, чи буде взагалі робота. Потім ще був такий етап, коли доволі часто не було електроенергії. Це також був досить важкий час.

Найстрашніше бачити постраждалі будинки, знати, що люди десь взагалі не вижили від прильотів. Хтось залишився без батьків, хтось - без дітей, комусь довелося бігти з своєї оселі.

Коли в будинок поряд влучив снаряд, люди з сусідніх будівель, які не так сильно постраждали, виносили якісь речі, посуд, їжу, щоб допомогти оцим постраждалим, які залишилися без житла. Я теж приймала участь у цьому, теж носила, віддавала свої речі. Люди один одного підтримували в такий складний час.

Хочеться, щоб закінчилася війна, і щоб місто наше і всі інші міста залишилися цілі, щоб люди залишилися у своїх домівках, щоб змогли повернутися ті, хто поїхав. Щоб ми могли жити і не боятися кожної ночі, і кожного дня за своє життя і за життя близьких.