Інна Анатоліївна дивується незламності українців, які садять квіти навіть на зруйнованих подвір’ях

Я не бачила новин, спокійно збиралася на роботу, чоловік і донька спали. Мені подзвонила подруга і в паніці питала взахльоб, чи бачила я, що відбувається. Сказала, що над нею літають літаки, що почалася війна. Я не повірила, але тільки відкрила інтернет, і одразу побачила звернення Зеленського. Пам'ятаю, як мені дуже хотілося розбудити чоловіка і сказати йому, що таке відбувається, але хотіла дати йому поспати. В цей день я не пішла на роботу.

Ми з чоловіком працюємо на Запоріжсталі. З перших днів березня підприємство не працювало, і ми пішли працювати в гуманітарній хаб Фонду Ріната Ахметова. Працювали там, поки не почало виробництво відновляти роботу. 

Найбільше мене потрясло, коли почали обстрілювати Запоріжжя, коли цілими під'їздами почали руйнувати будинки. Коли біля цього близько знаходишся або проїжджаєш повз такі будинки і знаєш тих людей, які дивом залишилися живі, бо не були вдома, дуже сильно все це відчувається. 

Дуже шокує, що в нас час йде така війна, коли воюють із мирними сплячими жінками і дітьми.  

Коли почався наступ на Херсон, там деокупували села, де проходило моє дитинство. Після визволення ми поїхали туди, і я була вражена масштабом руйнувань, які були завдані нашим селам. Коли ми їхали туди з чоловіком і донькою, ні в кого з нас не було слів: ми просто мовчали. Під'їхали до великого будинку, який стояв без даху, без вікон. Було видно, що в ньому, скоріше за все, жила якась молода родина. Це був травень, і ми бачили біля тієї хатини квітник, де були посаджені квіти. Отакі наші люди незламні. Там немає стіни, вікон, даху, але там прибрано в квітнику. Нас це дуже вразило, що так люди не опускають голову і йдуть далі. Ми також маємо триматися і допомагати, наскільки ми можемо, нашим бійцям, самі собі, сусідам, бути дружніми.

Дуже хочеться, щоб скоріше було закінчено війну. Вже дуже досить довго це триває.