Росіяни поводились в Нестерянці, наче господарі: ламали паркани і ґанки танками, обшукували людей, відбирали телефони

На початку війни ми мешкали в селі Нестерянка, за 11 кілометрів від Оріхова. Я працювала в школі вчителькою математики. Мені 61 рік.

Зі мною мешкав старший син Дмитро, а молодший – у Черкасах зі своєю сім'єю. В них молода родина. Під час війни в них народилася донька, моя маленька онучка. Їй зараз чотири місяці. Я її ще не бачила жодного разу - тільки по відеозв'язку.

Четвертого березня в Нестерянці уже горів перший будинок і зайшли окупанти в наше село. Протягом трьох місяців ми були в окупації. Не було ні газу, ні світла, ні води. Ми готували на вогнищі їжу біля підвалів. Тільки-но обстріл – відразу бігли в підвал. Душа болить. Довелося кинути все і виїхати. Нас не випускали. Ходили ми, кланялися, просили, щоб нас випустили. Усе залежало від того, який у окупантів був настрій. Коли з'явився настрій, тоді випустили.

У росіян найголовніший аргумент був – автомат через плече. Отак поруч із ними ми й жили. Зараз село розбите. Ми втратили все, що мали, втратили своє житло. Зараз ми в місті Запоріжжі.

Ранком 24 лютого прийшло повідомлення від заступника директора, що в четвер і п'ятницю діти на уроки не йдуть. Учителі зібралися, щоб облаштувати бомбосховище для дітей. Пів дня ми носили лавочки, воду, все там добре влаштували.

А виявилося, що влаштували бомбосховище для ворогів. Коли зайшли окупанти, вони там ховалися. А нам ховатись було ніде.

Звичайно, шокували нас обстріли. Ми боялися. Я пам'ятаю, як російські солдати зайшли в Нестерянку. Ми сиділи в підвалах або під будинком і не наважувалися вийти, бо страшенно боялися їх. Але все одно довелося вийти. Я пам'ятаю, як нас біля підвалу поставили в одну шеренгу й обшукували, забирали в нас телефони. Потім обшукували наші квартири. Взагалі життя було постійним стресом. Страшно було просто ходити вулицями, тому що поруч їздили танки і БТРи, не розбираючи дороги і руйнуючи все на своєму шляху. Як захотілося росіянину повернути на території школи, то він і повернув, зруйнувавши ґанок.

Це дуже страшно, коли поряд із тобою отакі люди. Я не знаю, адекватні вони чи ні, але вони озброєні. Було, що забирали людей, допитували. Але коли вони звідти виходили, то не розповідали нічого, особливо хлопці. Просто мовчки збиралися й виїжджали. Жінок не чіпали. Було й таке, коли хлопці кричали: «Слава Україні!». Просто в очі росіянам дивилися й кричали. Забирали таких. Вони поверталися живими, але переважно збирали свої речі та виїжджали.

Ми всі боялись ходити по вулиці, але ж треба було. Ішла я по хліб до магазину, або до колодязя по воду. Люди в підвалах сиділи. Але коли я проходила повз двори, вони кричали: «Наталіє Василівно, у мене є яйця, ви не хочете?» Або: «У мене є томатний сік, вам не потрібно?» Люди згуртувалися й допомагали одне одному. Часто ділилися останнім, щоб підтримати одне одного.

Ми надіялися на те, що зовсім трошки – і все зміниться. Ми так чекали, щоб  усе змінилося! Мені зараз 61 рік. Я все своє життя хотіла, щоб був якийсь затишок навколо мене, створювала його, і кинути це все було дуже важко. Але коли вже почали стріляти і вдень, і вночі, коли виїжджав оцей танк за сто метрів від мене щодня й починав стріляти, у голові дзвеніло від цих вибухів. І я вже більше не думала про свою квартиру.

Ми виїхали, нас випустили. Приїхали в місто Токмак, там у дитячому садку нас зустріла завідувачка. Робітники садочка не знали, куди нас посадити, щоб було краще, несли з дому їжу. Вся увага була для нас, хоч ми приїхали в таке ж саме окуповане  місто. Аж потім приїхала якась маршрутка, в якій не було вікон. Нас завантажили в цю маршрутку, і ми  поїхали.

Далі була Василівка. Це було страшно - там стільки машин було! Росіяни формували колони по 10 машин. Ми так боялися, що не встигнемо, що нас не випустять і доведеться ночувати там. Але нам якось пощастило – ми чекали лише сім годин.

Найстрашніше було їхати через «сіру зону». Ми ще не доїхали до наших, але розуміли, що вони і росіяни одне в одного стріляють. Це було жахливо. Ми молилися всім богам, поки переїхали цю «сіру зону».

Росіяни нікого за людей не вважали. Вони не думали про те, що спека, що людям погано стає під цим палючим сонцем. Люди залишалися і з маленькими дітьми, і старі. Дуже погано одній жінці стало, а медичної допомоги не було. Просто вода і все. Оце так ми виїжджали.

Ми зараз у місті Запоріжжі. Знову ці обстріли, ракети. Уже просто не витримує нервова система. Ми хочемо тільки перемоги, щоб уся наша земля була звільнена – українська, рідна наша земля. Коли війна закінчиться, я не знаю. Мені здається, що це буде довго. Молимо Бога. У нас група створена, тут є наша староста Аня, вона  навіть у групі пише: «Молимося  за нашу землю, за наших українських воїнів». Ми всі просимо, щоб Господь допоміг нашим солдатам, нашим рідним, землякам нашим, які ще там залишилися.

Моя мрія – кінець війни, і щоб дожити до цього кінця війни. Уже стільки пережили! Мені здається, що буде воно вилазити нам болячками.

А ще я мрію взяти на руки свою маленьку онучку. Дзвоню сину своєму й говорю: «Синочку, як же хочеться просто потримати дитиночку на руках!».