Зінченко Анна, учениця 10 класу Спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №5 з поглибленим вивченням предметів природничо-математичного циклу ім.Л.І.Бугаєвської Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Печонкіна Лариса Андріївна

Моя Україна майбутнього

25 вересня 2023. „Таке собі есе виходить”, як каже в класі інколи моя вчителька математики, коли їй щось не подобається. І ці її слова зараз у мене в голові стукають.

Цей маленький красивий блокнот з рудим, як сонце, котом на обкладинці – мій щоденник. Я і назву йому вже намалювала. Чи заголовок. „МОЇ МРІЇ”. Блакитним фломастером. І ще один заголовок. Нижче. Меншими буквами. Чорними. „Коли я готуюся до НМТ. З математики”.

Ага, я не люблю математику. О, Боже! Як я не люблю математику! Я люблю букви. Слова. Вони так складаються далі... Іноді навіть у такі мрії! Навіть коли їх просто думаєш. Це як білі величезні хмари над плавнями. На голубому... Ні, навіть приголубленому. Небі. Приголубленому весною. Або ранньою осінню. Що як весна. Чомусь так.  

Зараз, правда, боюся мріяти. Аби не зурочити. Ну, мабуть як усі.

 27 вересня 2023. Особливо не можна мріяти вголос. Чого так?

А то ж бабуся бабусі моєї казала, що мріяти вголос не можна. Бо мрія – вона така...

– Люди її злякають! Люди ж бо різні. Дехто не тільки свої, а й чужі мрії не любить. Мрій собі мовчки в подушку. Темної ночі. І навіть заплющ їх! Кріпко-кріпко. Тоді тільки мрій. Аби не випустити мрію. Бозна-куди. Вона вилетить із твоїх очей і... Лови тоді! Не впіймаєш ні за що. У руки не дасться. Комусь дістанеться. У когось приживеться.

Бабуся моя була слухняною дівчинкою. Тож про її мрії і досі ніхто не знає. Навіть я. І вже ніколи не дізнаюсь. А кортить. Чи збулися. Хоча б одненька. Велика...

А мені так хочеться мріяти! І навіть кричати про свої мрії уголос!  Аби всі чули.  Всі-всі. Мо нехай чують? (Бо я не слухняна, ні! Навпаки. І нічиї дульки мене не злякають). І щоб мріяли про те саме. Що й я.

Отож, якби я побачила мою прапрабабцю, я би просто крикнула їй, також спересердя:

– А чого Ви не дозволяли моїй бабусі мріяти вголос?!!.. І я і тепер про її мрії нічого не знаю!!! Які вони були... Це як рано померлі діти: які б вони були, коли підросли? Виросли... Чи збулися хоча би якісь їхні мрії?

 5 жовтня 2023. Колись ми сім’єю їхали додому. Довго. Здалеку. З такого півдня, у якому наприкінці зими, у березні, коли у нас лежить сніг, нехай вже й слабкий, трухлий, бо змордований сонцем... там – вічне літо!!! Тепле море... теплий пісочок...

Так от. Ми тоді вже приїхали майже. З автобусу вийшли на останній зупинці перед нашими Горішніми Плавнями. І тут...

Я вдихнула... Рідну землю! Ага. Саму землю. Полтавський масний чорнозем парував неподалік і криком кричав тією парою про... Весну!

А Весна...Вона перла, витягувала з того нашого чорнозему такі бур’яни! Такі розкішні бур’яни… Витягувала за чубчики! Ще слабенькі, часом тендітні. Але тягнула. Тягла! До Сонця!

І все буяло так навколо, як може буяти лишень на Полтавщині! Воно, це все, зелене-яскраве, кричало, пищало, горлало щасливо, тільки не мовчало, навіть не шепотіло... правда... „Весна!!!”

Полтавська! Українська по-справжньому весна!!! Тільки наша. Буйство... Таке собі буйство вже височенної зелені. І буйство Сонця. І того Вітру, Що Несе Запах Саме Нашої Землі, котра пахне навесні так, як не пахне ніщо у світі. Ну, правда.

13 жовтня 2023. Зараз таки напишу. Про свою мрію, котру боюся й сама. Випустити. З рук. Голови. Серця. Я заплющу очі. Розкажу сама собі. А вже потім запишу. І це запишу. Як воно в мене було. Як буде! В усій Україні. А буде...

Ні. Я не бачу, що буде. Очі у мене щільно заплющені. Я нічого не бачу. Так не бачу, що всередині своєї голови нічого не бачу. Тільки чую.

А ще точніше – нічого й не чую. Бо... ...Тихо-тихо буде. Так тихо, що... аж страшно? Лячно. Але то нічого. Бо люди ще нескоро навчаться не боятися просто так. Ні з чого. Отож, буде абсолютна тиша.

Лише інколи по всій Україні злегка схропуватимуть немовлятка у дворах і парках у своїх візочках. І плямкатимуть губами.

Ото і все. А навіть листя на деревах мовчатиме. Бо всі вітри стомилися. Ганяти запах горілих людей. Од живих людей. Щоб їм не так гірко було. Навіть і горілі танки не скрипітимуть, не торохтітимуть, коли від них буде щось одвалюватися як од старезних дерев. І так уся країна простоїть... Якусь хвилю!

А потім... Заспівають птахи. Які вціліли. Жалібної? Так. Вони ще довго будуть співати жалібних пісень. Довше, мабуть, аніж люди. Мені так здається.

А потім... Потім... Потім все буде по-іншому. Абсолютно все. І люди будуть інші. І житимуть вони по-другому. Чистіше. Ніде ні смітинки. Усю війну приберуть.

Усі танки переплавлять. На нові бойові машини. Яких ще ніде й ніколи не було. Аби на мою країну ніхто в світі не зазіхав, на такий смачний шмат.

На мою землю, на полтавський мій чорнозем, який по весні... так пахне... так пахне!.. Що журавлі, котрі вертають із вирію, плачуть і сміються, водночас. Усю, вже таку щасливу, Дорогу!

Вони тоді прилетять, а тут... Тихо. І лякатися новонародженим журавлям нічого не треба.

20 листопада 2023. Я таки й побачила усе це. А блокнотик мій закінчився.