Я готувалась до пологів, купляла речі, збирала сумки, обирала пологовий будинок. Прокинулась о 5 ранку від вибуху, одразу почала збирати речі, свої і дитини, а також ще ненародженої дитини, усе в одне місце щоб у разі чого одразу схопити сумки і піти. Через декілька днів поїхала до чоловіка і вже він, після ночі у підвалі, вивіз нас на западну частину України з Київа.

У 2014 році я вже виїжджала так з рідного Луганська, тому у другий раз була вже готова прийняти реалії.

Зіткнулися під час війни з труднощами, такими, як руйнування планів, прийшлося повністю міняти життя і швидко зорієнтуватися у новому місті. Дорога у безпечне місце. Люди у більшості тікаючи губили людське у собі.

Дорога була довга і тяжка, я вже була готова к тому що мені прийдеться народжувати по дорозі у машині, але дякувати дитині вона дочекалася поки ми приїдемо у безпечне місце. 

З гуманітарною катастрофою не стикнулися, нам здебільшого пощастило, ми були у маленькому місці ,куди доставляли допомогу, нам видавали гуманітарку, усе було у пішій доступності.

Мої батьки залишилися у Києві, мої родичі якась частина у Луганську, інша закордоном, я і мої діти ми разом. 

Були такі моменти, які приємно зворушили до глибини душі. Як допомогають цивільні військовим, як допомогають люди, які працюють в держустановах переселенцям, я не знаю відношення в інших містах, але там, де живемо ми, відносяться з співчуттям.

Я роблю на цьому акцент, бо для мене це важливо, я з першої хвилі переселенців, та добре пам'ятаю, як до мене відносилися в ті роки.

Планую працювати в он-лайн, враховуючи нестабільність декількох років останніх у країні.

Є предмети, які нагадують про трагічні події з 2014, після того до речей не прив'язуюсь , що тоді, що в цей раз їхати довелося з 1 сумкою.

Документи - те, що нагадує та пов'язано, в них завжди різні міста та завжди перероблюються .