Лазаренко Оксана, 1 курс, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти  «Київський професійний коледж технологій та дизайну одягу» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шпак Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулась рано-вранці. Ще не світало, але я відчула, що щось відбувається, проте до останнього не могла зрозуміти, що саме. Тієї ж миті мама зайшла до кімнати і спокійно сказала, що почалася війна, і я не йду до школи. Я не злякалася, адже до того часу лише чула про війну у фільмах та на уроках історії.

Вона здавалася такою далекою. Але ось, минуло майже 1000 днів, і я змінилася, всі ми змінилися. 

Перші два дні були дуже страшними. Батьки вирішили трохи почекати з виїздом, адже тоді здавалося, що все закінчиться ось-ось. Мама, як могла, відволікала мене та моїх сестер від поганих думок. Ми пекли печиво та грали в настільні ігри. Але незабаром цьому прийшов кінець. Ми зібрали найнеобхідніші речі та виїхали в село, щоб перебути цей період. Вночі було спокійно. Тієї  ночі моїй сестрі виповнилося 16 років. Я привітала її вранці, і вона посміхнулася та обійняла мене.

Обійми, напрочуд теплі та рідні, завжди були і залишаються невимовним засобом підтримки та проявом любові.

Пролунав дзвінок. Наш дядько попередив, що нам терміново потрібно покинути цей будинок, адже міст, що знаходився поруч, збираються підривати. І знову дорога. Ми вирушили до близьких родичів. У будинку вже було доволі багато людей.

Чотири сім'ї в одному подвір'ї. Проте на той час це стало вже нормою, це створювало відчуття єдності  та підтримки.

Настала нова проблема - продукти. У ті часи доставляти товар до магазинів стало важко, і всього було мало. Люди в паніці скуповували все, навіть те, що їм не було потрібно. Паніка - це найгірший ворог, який заважає ясному мисленню. Ми провели там кілька тижнів. Одного дня я, мої сестри та інші діти грали з м'ячем на подвір'ї. І раптом, майже над нашими головами, пролетів Привид Києва. Ми миттєво лягли на землю, закрили вуха і голову руками, як вчив нас дядько.

Варто зазначити, що наші батьки розповіли, як діяти в подібних ситуаціях. Це точно не те, що хотіли б знати діти нашого віку. Але такі перипетії долі випали на наше життя.

Згодом пролунав ще один дзвінок. Добрі люди з Хмельницької області захотіли допомогти нашій родині. Вони мали великий будинок і запропонували свою підтримку. На той час Хмельниччина була доволі спокійним місцем, тому ми вирушили туди.

Дорога була довгою і важкою, з численними поворотами та зупинками, які, здавалося, не мали кінця. В очах моїх близьких я бачила надію на те, що там буде спокій і безпека. 

Коли ми приїхали, нас зустріли знайомі. Ми разом поласували супом і потім вляглися спати. Протягом наступних трьох днів ми приводили до ладу той будинок, який став нашим безпечним притулком. Ми одразу пристосувалися до нового місця. Правду кажучи, звикання стало для нас справжнім умінням. Тут було затишно, навіть прекрасно, єдиним недоліком було або відсутність, або слабкий зв'язок з Інтернетом. Проте це завжди залишалося чужим місцем, а не рідним домом.

На той час навчання в школах відновилося, і ми відвідували заняття онлайн, займаючись на горищі, де Інтернет працював найкраще.

Минали дні, минали  ночі, а сум за домом безперервно тривожив душу, усе навколо було чужим. Влітку ми повернулися додому. Обстріли, вибухи, злети й падіння стали нашою новою рутиною. Разом із цим ми звикли до життя без світла, електрики та Інтернету. 

Моя родина стала для мене опорою. Переживши ці роки, я розумію, що надія, віра та любов дарують мені спокій і гармонію з самою собою.

У світі жорстокої війни, великих втрат, щоденних потрясінь і болю, який ми переживаємо, є щось набагато цінніше. Це наша віра в світле майбутнє, єдність заради спільної мети та підтримка, яку ми щодня надаємо одне одному, адже разом ми - сила.