Сім’я в мене невелика. Чоловік помер десять років тому, дочка і син живуть окремо. Був онук, помер 16 лютого в Івано-Франківську. Я на пенсії, мені в лютому буде 75 років. Живу в Дружківці. З міста нікуди не виїжджала і не збираюся. Тепер опікуюся кішками та собаками. Хлопці привезли. Тепер у мене їх десять. Чотирьох забрали на базарі, а шість залишилося. І цих потрібно десь прилаштувати. У мене пенсія маленька, а їх потрібно годувати. Дякую хлопцям, що хоч якісь крупи привозять. 

У моєї сусідки – дві собаки і тринадцять котів. Люди віддають на перетримку, а потім не забирають… Один чоловік на ринку казав: «Я б їх усіх перестріляв». А я вважаю, що стріляти потрібно не тварин, а людей. Візьмуть, пограються – а потім викидають. Зараз по місту блукає багато собак. Люди виїхали та покинули їх. 

Мені сусідка зателефонувала о шостій ранку і спитала, чи я не чула вибухів. Я не чула, бо пізно лягла і міцно спала. І сусідка сказала, що війна почалася. Десь через годину зателефонувала дочка. Я їй сказала, що війна, а вона відповіла, що я знову щось вигадую… 

Води торік не було, але давали сусіди. А в цьому році я зробила собі свердловину, щоб поливати город. 

Шкода людей, дітей. А особливо – собак. Як подивишся, що вони бігають – і ніхто їм ні води не дасть, ні їжі… 

Брат мого покійного чоловіка мешкає в Краматорську. Був у мене чотири місяці, доки сильно обстрілювали Краматорськ. А син його їздив туди-сюди, бо працював у Краматорську. А більше ніяк війна не вплинула: родину не роз’єднала, погляди наші не розійшлися. 

Майбутнє наше бачу без цієї погані російської. Хочу, щоб Україна нарешті відродилася, щоб усе було добре. Щоб ми спали спокійно, щоб не гриміло довкола. Бо зараз лягаєш і думаєш: «Прилетить уночі, чи ні?» Чекаємо на перемогу.