Мені вже 62 роки. Я пенсіонерка. Проживаю в Дружківці, нікуди не виїжджала. Чоловік помер у цьому році. Маю двох дітей і четверо онуків. 

В перший день я сильно перелякалася. Мені стало погано, піднявся тиск. Переживала не за себе, а за дітей та онуків. Мені ще покійна бабуся постійно розказувала про війну. Але ж це коли було? А зараз - зовсім інші часи. 

Нам давали гуманітарну допомогу. Я не можу жалітися. Дякую всім: і міській владі, і волонтерам. Ми з голоду не помирали. Правда, медикаментів я не отримувала. Я гіпертонік, нещодавно вийшла з лікарні, а потрібних ліків немає. 

Шокували люди, які обізлилися. Це дуже страшно. Зараз такі часи, що потрібно бути добрими, людяними. Ще лякає сирена. Недалеко від нас - вишка системи оповіщення, і коли вона виє вночі – це страшно. 

Вчора ввечері я і плакала, і сміялася, бо нам нарешті дали світло. Дружківка ожила. Багато людей повернулися додому, це теж радість. Ідеш по вулиці – і бачиш знайомих, які приїхали. Ось це дуже приємно. А вчора взагалі вийшов увесь дім на вулицю, і ми плакали.

Мій син живе в Олексіїво-Дружківці. Дочка переїхала до Вінниці. Це далеко від мене. Вона чекає на третю дитину і покликала мене до себе. Я трохи побула з нею і повернулася додому. 

Найстрашніше в житті – це війна. Хоч би швидше вона закінчилася!

Я стараюся менше вживати ліків і не надто вникати в новини, щоб іще більше не озлоблюватися. Потрібно бути добрішими. Я всім про це кажу. 

Хочеться, щоб був мир, щоб люди були вдома, а не їздили по закордонах. Я дуже люблю своє місто. Воно для мене - найкраще. Хочеться, щоб усе відновилося й було як раніше: працювали заводи, була робота в людей. Хочеться, щоб сім’ї були разом.