Світлана і її чоловік живуть на Херсонщині і відмовились брати участь у російському «голосуванні», за що їх обіцяли депортувати. На щастя, українська армія звільнила селище

Живу на Херсонщині в селі Дудчани. Обстрілюють нас. Ми нікуди не виїжджали. Як можемо, так і виживаємо. У мене епілепсія. Я школу закінчила, але через хворобу нікуди не вступала. Племінників няньчила.

Ми живемо з чоловіком. Брат тут. Сестра виїхала в Польщу з онуком, а її чоловіка тут вбило осколком. Поховали на старому кладовищі. Хотіли на новому, але тоді не можна було туди добратися, бо сильно стріляли. Його 15 жовтня убило, і вже цілий рік – постійні обстріли. 

Ми ніколи не думали, що доживемо до війни. Плакала. Я й зараз від спогадів плачу.

Раз на тиждень росіяни по три рази на день приходили і в хатах шукали якусь зброю. Коли було голосування, то я не пустила нікого у двір та обізвала чортовими колаборантами. А через п’ять хвилин вони обійшли городами, зайшли у двір і сказали, щоб я не проводила агітацію. Я їм відповіла, що просто висловлюю свою позицію. Ми з чоловіком не голосували. Та й взагалі, у нас тут ніхто не голосував. 

Я рознервувалася. А потім приїхали орки, і в мене напад стався. Мені сказали: «Це вам перше попередження, а наступного разу без усяких попереджень через Крим вас переправимо, і далі поїдете». 

Та, слава Богу, наші встигли. Дякую їм. У мене 3 жовтня день народження, а вони зайшли 4 числа. Я так плакала й дякувала їм, що звільнили нас! 

У нас рік тому як вимкнули світло 2 жовтня, так його досі й нема. Вода є. А гуманітарку нам видають – усе, що потрібно. Наша голова дуже допомагає з усім. Дякую.

Хотілося б, щоб війна скінчилась скоріше. Надіємося на наших військових. У чоловіка двоє племінників під Бахмутом служать. Ми з ними не зідзвонюємося, а з матір'ю їхньою балакаємо, розпитуємо, як вони. Відповідає, що нормально, але подробиць не розказує. Напевно, не можна. 

Хотілося б миру, і щоб швидше всі рідні приїхали додому.