Я був керівником Гуманітарного Штабу «Допоможемо» Фонду Ріната Ахметова. Початок війни для мене асоціюється з тим, що з Донецька почали виїжджати люди. Це початок-середина травня 2014 року. Це був перший показник. А вже більш чітко це було в липні, коли зі Слов’янська зайшли військові до Донецька.

Коли ми доставляли гуманітарну допомогу, часто це були відвідини місць, що близько знаходяться до лінії розмежування. Запам’яталися обстріли. Особливо страшні денні обстріли, тому що вдень люди щось роблять на городах, кудись ходять, наприклад, до магазинів. Це, напевно, один із найстрашніших спогадів.

До того, як почав працювати в штабі «Допоможемо», я працював на стадіоні «Донбас Арена». І я бачив велику кількість людей, які приходили на футбол, на різні заходи, на свята. Працюючи в штабі, я побачив, як велика кількість людей приходять за допомогою. І це дуже разючий контраст. Ця надія в очах, це розуміння, що їх не покинули.

Завдяки цій допомозі люди знали, що їх не залишили один на один із їх бідою. Вони знали, що постійно, регулярно до них приїдуть, їм допоможуть, передадуть ці продукти. Вони будуть забезпечені продовольством.

Через конфлікт мені довелося переїхати. Змінити місце роботи, місце проживання. Я дізнався більше про людей. Повторюся, я раніше бачив людей, коли вони приходили на свято, а тепер я побачив, як люди виглядають, коли настала біда. Я побачив, що перед бідою всі рівні: і пенсіонер, і молодий фахівець, і дитина, і старий. І кожного це може торкнутися, у кожного це викликає дискомфорт, це горе.

Мрію, щоб закінчився конфлікт, щоб можна було відвідати «Донбас Арену», сходити на матч, повернутися, провідати рідні місця.

Хотів би, щоб завжди було мирне небо над головою.