У журналістику я прийшов у 2000 році. Навчаючись на третьому курсі в медичному університеті на анестезіолога-реаніматолога, почав підробляти в проєкті «Вуличне телебачення». У 2006 році став головним редактором «Реальної газети». Напочатку 2013 року власник закрив газету, а я через півроку відродив проєкт вже як незалежне медіа, став його власником.

Вікно в купе було з кульовим отвором

Видання проіснувало недовго, зате яскраво. Ми одні з перших висвітлювали події на Майдані. Писали аналітичні матеріали.

Але при цьому не намагалися грати ні за тих, ні за інших. І до лютого газета «вистрілила» і вийшла на самоокупність. У мене почалася ейфорія. На жаль, тривала вона недовго, тому що вже в березні ми почали друкувати інструкції, як поводитися, якщо в Луганську розпочнеться війна... У травні публікували карти блокпостів, де йдуть військові дії, а де – спокійно.

А в перший місяць літа в редакцію прийшли непрохані гості – люди з автоматами. Але ми були готові до їхнього візиту, тому всю техніку встигли завчасно вивезти.

Люди, які захопили Луганськ, намагалася загравати з місцевою пресою і переманювати її на свій бік. Говорили, якщо ви будете працювати за нашими правилами, то вас ніхто чіпати не буде. Ще була парочка таких «співбесід», і я зрозумів, що потрібно виїжджати.

Працювати було небезпечно. Ми з командою працювали, де тільки можна було, але тільки не в редакції. Розійшлися по домівках, сиділи в парках, в кафе зустрічалися, обговорювали, як далі бути. У липні газета вже не вийшла. Колектив роз’їхався. І я розумів, що з’являючись в людних місцях міста, біля різних держструктур, кожен раз ризикую опинитися «на підвалі».

Я виїхав до Києва. Як то кажуть, встиг в останню мить вскочити в потяг. Потім, як відомо, залізничне сполучення було припинено. Як зараз пам’ятаю, вікно в купе було з кульовим отвором. До від’їзду двічі вдавалося здійснювати «човникові набіги» до Києва, потихеньку перевозячи речі. Із тих пір додому не приїжджав.