Патлатюк Максим, 9 клас, Комунальний заклад "Вінницький технічний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щаслива Раїса Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь, 2024 рік. Вона могла бути міріадово-зоряною, срібно – дощовою, вишитою золотом, розбурханою вітром і засипаною мереживним листям. Вона могла пахнути айстрами і жоржинами, яблуками і виноградом, осінніми грибами і зораною землею.

Вона могла бути яскравою, затишною, романтичною, журливою, щедрою. Вона могла стати невичерпним джерелом поетичного натхнення, але…

Але це ще одна осінь у війні. А тому вона нестримана і спустошена: гірчить смутком, плаче дощами, несе криваві ріки сліз. Ця осінь сипле нам до ніг листя, ніби хоче закрити ним вирви від ракет; розганяє сум вітрами, застеляє туманом від розпачу, розбавляє голосами птахів звуки сирен…  Навіть природа таким чином виказує свої співчуття нашій землі.

Століттями імперії гнобили наш народ, намагаючись знищити його та переписати нашу давню історію.

Сьогодні в моїй країні вкотре йде жорстока війна. Українці об’єднались і згуртувались, щоб вигнати ворога. Багато добровольців пішли на фронт, щоб забезпечити щасливе майбутнє своїм дітям. Серед них мій дядько Сергій. Він воював у складі 65-ї окремої механізованої бригади. Дядько був незамінним водієм, евакуював поранених, підвозив бійців на позиції.

Побратими спокійно довіряли йому свої життя,  знали - не підведе! Він відстоював українську землю на Запорізькому напрямку, пішов на війну за покликом серця.

Але… життя обірвалось під час виконання бойового завдання біля села Роботиного  27 жовтня 2023р. Йому було 48 років. За самовідданість, проявлену при виконанні військових обов’язків, за бойові заслуги Сергій був нагороджений Хрестом Українського козацтва, почесним нагрудним знаком начальника Генштабу тощо. Однак у мирний час дядько зовсім не був войовничим.

Своє життя він присвятив виготовленню меблів, був приватним підприємцем. Зостались батьки, донька та дружина, котрі вмить залишились без найдорожчого. 

Скільки таких історій у нас?

Я заплющую на хвильку очі - і вже машина часу несе  мене крізь століття. 

Зупинка перша: я опиняюсь посеред вулиці, вистеленої трупами, по якій тече кров від страшної битви між козаками і ляхами. До мене підбігає хлопчик, мій одноліток, і силоміць тягне в руїни хатини. Остап є свідком того, як козаки під супроводом Данила Нечая відбиваються від ворогів на Поділлі. Він ще не знає, що попереду на Україну чекає порушення статей Переяславської угоди, а російський царизм перейменує її в Малоросію, ліквідувавши нашу автономію, Запорізьку Січ, закріпачивши народ України.

А тим часом машина часу переносить мене в інше століття.

Зупинка друга: що це? Я чую німецьку мову, звук танків і розумію, що потрапив у вирій подій Другої Світової війни. Мені назустріч йде дівчинка Наталка, вона перелякана і заплакана. Її село перебуває в окупації. Щойно німці розстріляли сусідську сім’ю. Їй страшно: батько на війні, старший брат пішов до розвідників, вони зостались удвох з матусею, а ще сім’я переховує у себе євреїв.

Попри свій малий вік Наталка також допомагає партизанам: пише вручну листівки і розклеює їх.

Я підбадьорюю дівчинку, запевняючи, що незабаром війна скінчиться. Але самому стає моторошно, адже мої дідусі також були на фронті. Їм пощастило повернутись додому живими. Багато років працювали в рідних селах, були прикладом у житті і праці.

Шум, свист - і я переміщаюсь у часі та просторі. 

Зупинка третя: я вдома, лунає сирена повітряної тривоги. Згадую про свою подорож у часі - і стає нестерпно боляче за Україну, за наших предків, що роками виборювали незалежність. Озираючись назад, на шлях, пройдений предками, бачимо закономірність нашого розвитку, перемоги і поразки, вдалий вибір і прорахунки.

Маємо черпати силу та натхнення в історії нашої держави. Незважаючи на всі негаразди, наш народ живе, працює. Він богатирський, самобутній, талановитий.

Я твердо переконаний, що в Україні запанує правда, злагода, добро. А зараз ми вирушаємо до наступної зупинки під назвою «Життя». І якою вона буде - залежить від нас, від ставлення до великих здобутків нашого народу, від того, з якими надбаннями ми підемо у свій завтрашній день…