Микола Анатолійович разом із мамою переніс окупацію. Повз їх хату рухались колони рашистів, а потім прилетів снаряд від «Граду»

До почату війни ми мешкали в селі Першотравневому. Потім були в окупації. Нікуди не виїжджали. Я живу з мамою. Батько помер у 2007 році. Дитина моя з дружиною жили в Миколаєві, а потім виїхали. 

Зранку я чув постріли. Навіть не зрозумів, що сталося. Думав, може, якесь навчання йде. Потім племінниця з Миколаєва подзвонила і сказала, що війна почалася. Це було приблизно о дев’ятій ранку. Згодом я почув, як на Херсон наступали, пару днів бої було чути. А днів через п’ять зайшла до нас колона. Ми всі знали, що вона йде зі сторони Херсона, бо зв'язок був. Ту колону затримали на Садовому, але о пів на десяту ранку вона зайшла до нас. І це тривало до пів на шосту вечора. Одна колона рухалася по вулиці, інша – поза городами. Дощ був, але вони йшли не припиняючи – чи на Миколаїв, чи на Нову Одесу. Так ми побачили перших рашистів. Колона пройшла, усе затихло. А наступного дня знову побачили колону о пів на десяту ранку. 

Важко морально пережити це все. Боятися вибухів, того, як танки їдуть. У мене центральна вулиця - там постійно рух. Потім було важко, коли «Град» прилетів уночі й посікло хату. Пощастило, що це задня сторона будинку, де вікон немає. 

Мама злякалася, тепер і досі боїться блискавок з громом. Вікно було відчинене. Страшно було, що прилетіло під саму хату. 

Найтяжчими були березень і квітень. Росіяни стояли за пів кілометра й обстрілювали Миколаїв, хата ходором ходила. 

Мама переживає, вона і зараз боїться навіть коли каструля падає. Десь щось почує – і ходить біля вікон, перевіряє, чи не стріляють. Буває, ракети летять і літаки - вона боїться. 

Навіть собаки бояться виходити. Якщо щось почують, одразу тікають. Раніше ганялися за машинами, а зараз ховаються по дворах. Усі налякані - воно вже навіки в нас у пам’яті залишиться.

Нам пощастило, що магазин працював. До кінця березня ми вибрали все, що могли, в магазині. Нас пускали на Херсон скуплятися. Ліки з’явилися. Хоч і дорогі, але у квітні можна було дістати всі препарати. Люди їздили на Херсон скуплятися й привозили сусідам. Із сусідніх сіл приїжджали до нас у магазин, він проробив усю окупацію. А тепер  нам гуманітарку дають. Сьогодні паски привезли, цукор, борошно видавали. Я пішов працювати - то хліб мені не дають, а мамі дають. У нас із березня по грудень не було світла. Ми знайшли генератор і качали насосом воду. Тяжко було, але все пережили. 

На мою думку, до кінця вересня щось станеться. Будуть переговори – і все закінчиться. А наступ у кінці травня почнеться. 

Хотілось би повернути те, що було до 24 лютого. Жити, як тоді. Роботи зараз немає. Чимало людей виїхали й покинули свої будинки. Багато вже назад не повернуться. Люди помирають, село спорожніло. Відновлення ще, мабуть, нескоро буде. Тут молоді немає. Хотілося б, щоб стало, як було до 24 лютого. Але на це потрібне століття, мабуть, а не роки.