Мені 34 роки. До війни я мешкала в Чугуєві Харківської області. У мене є чоловік та чотирирічна дитина. Мешкали на дев’ятому поверсі поряд із військовою частиною.

Ми прокинулися від вибухів. Спочатку подумали, що то навчання. А хвилин через 15 зателефонував друг і сказав, що це не навчання, й щоб ми швидко збиралися. Це було десь о п’ятій ранку. Чоловік пішов по машину, а я за 15 хвилин зібрала речі.

Спочатку ми жили в Дніпрі. Нас приютила одна людина. Було 15 чоловік у двокімнатному будинку. Ми ж тоді думали, що два тижні – і все, додому. Там було багато дітей. Мій чоловік був один, а всі інші – діти і жінки. Усього – чотири сім’ї. Потім ми знайшли дім у передмісті Дніпра, нас 11 чоловік заїхало в той будинок. Я досі не була вдома. Зараз живу в Сумській області. Найстрашніше те, що нас усіх звільнили з роботи. Я зараз не працюю. 

Все шокувало. Довелося вивозити чужих дітей і брати за них відповідальність. Незабаром після нашого виїзду підірвали аеродром, постраждав наш будинок. Ми живемо поруч із росіянами й досі не розуміємо, що їх спонукало таке з нами вчинити.

Приємно вразило, що 24 лютого ми приїхали до чужої людини і вона нам допомогла. Були ще люди, які нас підтримували. Дуже приємно, що є такі. 

Хочеться, щоб якнайшвидше ми прийшли до якогось розуміння. Дуже хочеться додому. Спокою хочеться. Хочеться, щоб чоловік повернувся додому і в нас була повноцінна сім’я. Щоб ми нарешті були всі разом.