Мені 30 років. До осені минулого року я жив і працював у Запоріжжі. Потім переїхав у село Таврійське Мелітопольського району, щоб доглядати за мамою, бо їй ампутували ногу. Коли почалася війна, був у селі з нею й дідусем. Я одразу зрозумів, що потрібно виїжджати, але не знав, чи витримала б мама дорогу. Вона погано почувалася, ледь пересувалася на костилях. 

А потім закінчилися ліки. Росіяни привозили якийсь мінімум медикаментів з Криму, але тих препаратів, які потребувала мама, в аптеках не було. Я замовив їх через волонтерів, однак мамі раптово стало гірше. Вона потрапила в лікарню і невдовзі померла. 

Після смерті мами ми з дідусем виїхали в Запоріжжя. Ми виїжджали на моєму авто. Забрали мого брата, його дружину і двох дітей, котрі мешкали в селі Мордвинівка, що неподалік від Мелітополя. Було важко долати велику кількість блокпостів. На одних російські військові нас швидко пропускали, бо бачили, що ми з дітьми, а на інших – не зважали ні на що. Деякі солдати випитували причину від’їзду й намагалися вмовити поїхати в Мелітополь. У Василівці була дуже велика черга, але, завдяки вдалому збігу обставин, ми проїхали досить швидко. Було дуже приємно виїхати на неокуповану територію. Ми зраділи відразу, як побачили український прапор.

У Запоріжжі живе ще один мій брат. Ми приїхали до нього. Живемо всі разом в орендованій квартирі. Я влаштувався на роботу.

Вірю, що війна закінчиться в наступному році.