10 днів ми провели в облозі, за два кілометри від Макарова (Київська область). В одному з найпекельніших місць України, яке весь цей час безжально розривають на частини. Без світла, тепла, води, зв'язку. Новин майже немає.

Мамо, що ці танки від нас хочуть?

Вчора, коли ми збожеволіли і просто проїхали через поле під атакою бойової машини «Град», я почала читати та дивитися новини. Я знала лише десять відсотків за текстовими повідомленнями рідних, деякі попадали на радіо, коли могла слухати...

Як Лілу з «П'ятого елемента», я побачила всі жахи війни за мить. П'ять годин читала та спостерігала за своєю країною та містом моєї мрії.

Ірпінь руйнується у попіл. Я прожила в цьому місті щасливо чотири роки і все моє життя досі там. За 10 днів облоги я дізналася більше, ніж за десятиліття, про себе, людей, про те, що дійсно важливо пережити.

Я скажу тобі.

Може, комусь знадобиться, а хтось хоч трохи відчує те, що ми зараз переживаємо і нарешті закриє над нами те прокляте небо...

Як бачимо, незважаючи на люте кохання, всі материнські крила і тіла виявилися дуже крихкими і чомусь не зупиняють кулі та снаряди, що влітають у наших дітей.

Мамо, що ці танки від нас хочуть?

У перший день війни вдалося відвезти дитину та маму до батьків чоловіка, до маленького мальовничого села між Бородянкою та Макаровим. Наступного дня змогли повернутися до Бучі, щоб забрати домашніх тварин під кулями. А крім садка, ми влаштували у селі зоопарк із двома собаками, двома котами та папугою.

На третій день вдалося привезти дизельне паливо та продукти до пологового будинку у Ворзелі, бо там залишилося шість молодих мам та весь колектив, весь пологовий будинок лише із запасним генератором. Наступного дня, наскільки мені відомо, [пологовий будинок] був захоплений російськими військовими. Хоча я не знаю, чи це правда. Досі не можу зв'язатися із головою лікарні.

Щойно ми повернулися, нам перекрили всі виходи – росіяни розпочали атаку, розпочали обстріли. Достовірної інформації про довжину російських конвоїв немає, але жахливий гуркіт чутно близько двох годин навіть у сховищі. І було так тричі.

І ось що я дізналася в облозі.

Дізналася, що якщо просто дивитися на колону танків, один із них розгорнеться і просто застрелить, як це було із трьома сусідами на нашій вулиці.

Дізналася, що якщо спробувати вивезти дітей через війська РФ, то перетворишся на фарш, як було із сім'єю із сусіднього села.

Дізналася, що якщо п'ять годин поспіль дивитись на свічку у холодному сирому сховищі, то можна зупинити крик жаху та люті всередині себе.

Навчилася робити прокладки з підгузків, акуратно залишених бабусею після молодшого онука.

Дізналася, що ракета з тієї бойової машини «Град» від 6 до 14 секунд приземлиться десь після запуску (залежно від відстані) і іноді, якщо сильно постаратися, можна встигнути сходити до туалету, доки летить.

Дізналася, що справжнє відключення – це не просто вимкнути світло скрізь, а навчитися у повній темряві наливати воду у склянку дитині та за звуком визначати, наскільки повна чашка.

Навчилася робити свічку із залишків парафіну та масляного паперу і що звичайні церковні свічки горять лише 25 хвилин.

Мамо, що ці танки від нас хочуть?

Навчилася мити дитину, себе, чоловіка, прати одяг, мити підлогу та змивати туалет все тією самою водою.

Навчилася лагодити телефон на стельовому світлі, щоб у секунди, коли є якийсь зв'язок, надіслати дорогоцінне повідомлення про зміну місцезнаходження російських загарбників.

Я навчилася вигадувати у притулку гру, яка підвищує моральний дух не лише дітей, а й усіх дорослих.

Я дізналася, як це вибирати – залишати батьків у небезпеці, бо вони не готові залишити будинок, або вивести дитину з цієї небезпеки, бо має все майбутнє попереду.

Як бачите, я здобула багато дуже «цінних» знань. Я справді ніколи цього не забуду. І я цього не пробачу.

Я не впізнала лише одного. Що сказати дитині, яка щодня постійно питає у підвалі: «Мамо, що ці танки від нас хочуть?» Я справді не знаю.

Цей пост я напишу і російською, і англійською мовами. Окремо.

Тому що вийшло довго, і я не знаю, як щось стерти з того досвіду.

Якщо цей малесенький крок приведе нас трохи вперед до закриття неба або може когось підтримати, будь ласка, поділіться.

На фото мій трирічний син міцно спить у холодному, жахливому укритті і видно ту саму свічку, яка допомогла мені не збожеволіти.