Діти залишилися без квартири, а Людмила Іванівна – без рідної людини. Війна безжально вдарила по її дому та сім’ї.  

Коли почалася війна, я була вдома, а діти жили в Ясинуватій. Коли в нас впав снаряд у кінці липня, то вбило дитину. Я була в шоку, тому що в мене самої були онуки маленькі. Швиденько всіх зібрала й відправила до Харкова, бо доньці у вересні треба було народжувати. А в серпні горіла Ясинувата. Я виходила на город, сльозами вмивалася й дивилася, як горіла.

Я бачила тільки полум’я та чорний дим. Я не знала, що там горить, може, навіть квартира дочки. А потім у січні почали стріляти по нам, влучили в наші будинки. У мами стався інфаркт.

Я правдами і неправдами відвезла її до Ясинуватої, поклала в лікарню. Поки ми були там, лікарню обстріляли. Я відвезла маму до Макіївки. Стався другий інфаркт у неї. Поклала її в Макіївці в лікарню – тоді ж влучив снаряд у наш будинок. Розбили машину, розбили мій будинок. Удома був тільки чоловік, слава Богу, залишився живий.

Нам допомогли відновити будинок. Але маму ми поховали, не змогли її підняти. Ми приїхали додому, у неї стався третій інфаркт, а лікаря викликати не можна було. На той бік нас не пускали, і з цього боку ніхто не міг приїхати, тому що ми в «сірій зоні» живемо. І маму ми втратили. Такі в мене наслідки війни.