Мені 49 років, я пенсіонер, маю чотирьох дітей.

24 лютого ми були вдома, в місті Лебедин - в кілометрі від збройних сил росії. У нас майже було оточення: залишалася тільки одна дорога на від’їзд, але ми не полишали надію на ЗСУ і до останнього сиділи дома.

Деякий час не було світла, води. Їжа вдома була. Дітям було дуже скрутно, вони боялися авіанальотів, розриви були близько – для дітей це був великий страх. Найбільше шокували розриви авіабомб.

Приємно вразила згуртованість громадян. Усі, хто залишилися, підтримували тісний зв’язок. Всі згуртувалися і нікого не залишили голодним. Ми не виїжджали. Машина була заправлена, але сиділи, терпіли, чекали.

Не можна було дітям показувати, що ми панікуємо, бо діти ще невеликі. Вони б сприймали це критично. Звичайно, їх заспокоювали: казали, що все минеться. За дітей більше всього тривожимося. А у нас вже - що буде, те і буде.