Миколі Миколайовичу вдалося виїхати в Запоріжжя у перші дні війни. А тепер він не може повернутися по своїх рідних, тому що село потрапило під окупацію. Зв’язку з мамою і сином вже кілька місяців немає

Я з Чернігівської громади. Зараз проживаю в Запоріжжі. Працював спокійно, чекав на пенсію, а тепер став безробітним. Мати і син-інвалід залишилися окупованому селі, зв’язку з ними з серпня немає. Я виїхав, коли війна тільки розпочалася. Тоді зробити це було неважко. А зараз поїхати до рідних не можу, бо вони під окупацією.

24 лютого бачив, як літаки кружляли - думав, що наші. Вже пізніше дізнався, що ворожі. Не дуже-то й вірив, що почалася війна. Вважав, що це якась маячня. Я виріс у Радянському Союзі, звик, що Україна була першим братом для Росії. А тепер – зруйновані міста, села. Село в Гуляйпільському районі, в якому мій брат жив, повністю зруйноване. У мене досі це в голові не вкладається. Єдине, що приємно вразило, – це те, що українці згуртувалися.

Безробіття, брак грошей, кредит у банку, який немає чим виплачувати, – ось з такими проблемами я зтикнувся.

Отримую лише соціальні виплати від держави. Добре, що не курю, бо якби курив, то і на їжу б не вистачало. Гуманітарну допомогу давав Фонд Ріната Ахметова, волонтерське об’єднання Пелюсток і церква. Тішить, що не забувають про людей. 

Я поки що боюся планувати майбутнє. Хай спочатку війна закінчиться, а далі бачитиму, що робити.