Я прокинулась о сьомій ранку у перший день війни. Побачила повідомлення,  що дитину не треба вести до садочка. У мене було почуття розгубленості. Я хвилювалась за дітей. Сину було шість років, донечці - тринадцять. 

Люди почали масово скуповувати продукти та ліки. Потім аптеки і магазини взагалі закрились. 

Найбільше мене вразила поведінка моїх дітей. Вони чітко розуміли, що їм робити. Поводили себе як дорослі. Вони знали, де їхні речі, куди потрібно іти. Під час вибухів вони не нервували. Мене це лякало, бо вони вимушені були так адаптуватись до умов війни. 

Зараз я сподіваюсь, що ми залишимось вдома. Добропілля поступово стає прифронтовим містом. Дуже хочу залишитись вдома.