У перші дні війни Світлані Вікторівні було дуже страшно, і вона попросила дітей, щоб вивезли її в безпечне місце. З часом вона заспокоїлась і наважилась повернутись додому. Зараз Світлана Вікторівна настільки опанувала себе, що їй вистачає наснаги допомагати іншим 

Я живу в Миколаєві. На декілька місяців виїздила, а потім повернулася. Місто оживає. Я працюю в бібліотеці і займаюся волонтерською діяльністю. 

Коли тільки почалася війна, мене охопив тваринний страх. Я не могла впоратися зі своїми емоціями. А як діти мене вивезли, заспокоїлася. Зараз я вже більш спокійна і зосереджена. 

Найбільше мене шокують руйнування. У моєму місті розбито дуже багато шкіл, бібліотек, будинки культури постраждали. Найгірше, що гинуть люди.

Немає питної води, шукаємо її по місту. Досі не працює опалення – вдома і на роботі холодно. Але мені нічого не страшно, аби всі живі були. В місті ніхто не панікує, всі чекають на перемогу, допомагають одне одному. Такого згуртування, як зараз, ще ніколи не було. 

Я свято вірю в наших хлопців. Адже віра багато значить, допомагає.  На жаль, в цьому році війна не закінчиться. Будемо сподіватися, що до наступного літа припиниться.

Мої плани на найближче майбутнє – жити у своєму місті, працювати в рідній бібліотеці, спостерігати за тим, як все відновлюється.