На момент повномасштабного вторгнення мабуть, як і більшість, я була вдома і ще спала. Розбудила мене мама, постукавши у вікно. Потім телевізор. А ще трохи потім вибухи та перші прильоти.

Найтруднішим було поїхати з дому...

Гуманітарної катастрофи не було. Та економити прийшлось жорстко. Не розумію як, та навіть без знеболювальних та заспокійливих таблеток обійшлися.

Ми з чоловіком(і всі рідні чоловіка) ДЯКУВАТИ  БОГУ виїхали з окупації. АЛЕ там вдома залишились мої мама та брат. І вони чекають! Я чекаю зустрічі з мамою.

Зараз я безробітня. До війни я працювала на пекарні(хлібобулочні  вироби). Вночі працювала, щоб вранці люди могли купити свіжий хлібчик та булочки до чаю.

Є річ, яка нагадує мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року, це мій телефон. Його я встигла заховати перед обшуком орків нашого будинку. Мені грозились прострелити коліна за слова: ,,Я УКРАЇНКА!"

А в телефоні були пости та коментарі про окупантів і все, що я думаю про них, із вживанням інколи нецензурної лексики.