Гужа Валерія, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №73 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Худа Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Були часи, коли ми спостерігали за хлопчиками, які іграшковими автоматами влаштовували бої, і це викликало легку посмішку. Скільки радості на їх обличчях! Яка весела гра “у війну”! Звідки їм знати, яку біду несе зброя та війна?

Мій прадідусь про війну знає не з кінофільмів та книг. У свої неповні п’ять років він попрощався зі своїм татом, але хто міг подумати, що то було назавжди.  Його розповіді про тяжке дитинство, повоєнні роки були цікавими та зворушливими.

Спокійна, забезпечена старість, турбота близьких загоїли старі рани дідуся,  тільки сива голова та глибокі зморшки на обличчі нагадують про тяжкі випробування.

Наша велика родина жила у мальовничому селі Вовчанські Хутори, що неподалік від Вовчанська. І хоча жителям нашого села милуватися природою не вистачало часу, люди, які вперше приїжджали до нас, були вражені чудовими краєвидами. Річка гадюкою в’ється луками, соснові бори, густі та величаві, дихають прохолодою, висока крейдяна гора манить таємничістю.

Було так до того трагічного  дня, який поділив життя на «до» та «після».

Боляче згадувати ті події. В пам’яті  назавжди  закарбувалися всі подробиці. Проте інколи у свідомості з’являється думка: можливо, то був сон? Звуки вибухів, крик і плач не дали мені додивитися вранішній сон останньої мирної ночі. Повз вікна їхали страшні танки.  Їх було близько ста. Вражав гуркіт, ставало моторошно, перехопило подих. І не було їм кінця і краю. Мама стояла біля хвіртки, час від часу визирала на дорогу. Обличчя мокре від сліз, в очах розпач, біль, скорбота. Бабуся, ніби збожеволіла, бігала по подвір’ю, хапаючись руками за голову, а плач повільно переходив у голосіння.

Танки продовжували їхати. Тата я спочатку не помітила. Він стояв осторонь, ніби вріс у землю, не зводив очей з дороги, пропускаючи крізь себе ревіння моторів.

Військова техніка їхала до самого обіду, а ми  ще довго не могли прийти до тями. Що нам робити і чого чекати далі?Так з кожним днем окупації жити ставало все важче і важче. До таких випробувань як відсутність світла, коштів, ліків, продуктів,  звикли.

Нестерпно стало, коли почались обстріли, горіли будинки та гинули мирні люди.

Дякуючи Богу, за весь час мені лише один раз довелося пережити вибух керованої авіабомби. Раптовий, неочікуваний. Сила його вибуху була просто неймовірна. На мить здалося, що я забула як дихати. Щосили притискаючись до стіни у коридорі, заплющивши очі та накривши голову руками, я благала залишитись живою. Уламки посипалися на дах, на подвір’я, через розбиті вікна залетіли у будинок.

І в момент все стихло. Ох і тяжка ж та тиша! Вона ніби проникає у кожну клітинку твого тіла, заповнює собою все навколо. Є тільки ти і вона. Ти не розумієш що робити, чи буде наступний удар?

Але я не могла навіть уявити, що більше ніколи не переступлю поріг рідного дому, не побачу такі дорогі та милі з дитинства речі. Тепер його немає, на тому місці лише руїни, як і в моїй душі. Не знаю, чи доведеться мені бодай раз у житті опинитися в тому місці, де я народилася, зробила свої перші кроки та сказала перше слово, де було найтепліше літо та найкрасивіші зими, де я вперше пішла до школи і зіграла перші ноти на фортепіано, де я гуляла з собакою і їздила з сестрою на рамі велосипеду.

Але це все залишиться назавжди в моїй пам’яті та в моєму серці.

Я нікому не бажаю опинитися на місці моєї родини, людей з мого рідного краю та всіх, до кого в той день в двері постукала Вона. Я просто хочу засинати не під звуки сирен. Я хочу більше не чути новин про загиблих, про покалічені тіла та долі. Я хочу побачити всіх своїх друзів, які роз’їхалися по різним куточках світу та зібратися за столом своєю великою родиною.

Я хочу жити в спокої та мирі.